Марина ЛАЗЕБНА: «Наше завдання — закласти в основу політики принцип соціальної справедливості»

Державна підтримка дуже важлива для багатьох українців, особливо для соціально вразливих верств населення. Це стало дуже актуальним у нинішні часи коронавірусної кризи та непростої економічної ситуації у країні. Тож на початку року уряд схвалив законопроєкти на підтримку тих, хто цього найбільше потребує.

Про найактуальніші питання у соціальній царині та законодавчі ініціативи уряду останнього часу говоримо з міністром соціальної політики Мариною ЛАЗЕБНОЮ.

— Марино Володимирівно, серед згаданих законопроєктів — запровадження нової сучасної методології обчислення прожиткового мінімуму. Чим вона істотно відрізнятиметься від старої й чому потреба у цьому постала саме нині?

— Реформа прожиткового мінімуму потрібна дуже давно. Адже ніхто не заперечуватиме, що нинішній його розмір дуже низький. І як базовий соціальний стандарт він не виконує своєї функції. Мінсоцполітики щомісяця розраховує прожитковий мінімум нормативним методом, тобто обчислює, скільки коштує споживчий кошик, що містить мінімальні набори продуктів харчування, продовольчих товарів та послуг, необхідних для збереження здоров’я і забезпечення життєдіяльності людини. Це величезні обсяги даних. Асортимент там дуже застарілий і не відповідає потребам сучасної людини. Востаннє в Україні склад кошика переглядали 2016 року, але постанова Кабміну, якою його було затверджено, не чинна.

А той прожитковий мінімум, закладений у державному бюджеті, визначається ресурсним методом, тобто з огляду на наявні у країні ресурси. Залежно від нього визначається прожитковий мінімум для окремих категорій людей: працездатних і непрацездатних, дітей до 6 і до 18 років та ін. Тож фактично в державі два розміри прожиткового мінімуму.

Чому так, чому не можна в державному бюджеті одразу записати прожитковий мінімум розміром 4000 замість 2189 гривень? Тому що нині до прожиткового мінімуму прив’язані понад 180 різноманітних видів платежів, більша частина з яких не має жодного стосунку до соціальних стандартів. Це штрафи, стягнення, збори. Законодавцям так було зручно рахувати. Але це стримує підвищення прожиткового мінімуму. Бо будь-яке його збільшення автоматично призводить до перерахунку значної кількості цих виплат та необхідності вишукувати додаткові ресурси на видатки в бюджетах усіх рівнів. Це стримує зростання соціальних стандартів.

Тож у цій сфері давно слід було навести лад і відновити справедливість зокрема щодо людей пенсійного віку. У базовому пенсійному законі йдеться, що мінімальна пенсія за віком має відповідати прожитковому мінімуму, і це правильно. Це має бути базовий соціальний стандарт, який на мінімальному рівні забезпечує необхідне для життя людини. Але слід чесно сказати, яким саме має бути такий стандарт, і забезпечити, щоб держава могла виконати свої зобов’язання за ним.

Тому ми розуміли, що необхідно змінити методологію обрахунку прожиткового мінімуму, шукали нову та об’єктивну. Для цього вивчали досвід багатьох країн. На парламентських слуханнях, які відбулися в Україні торік у травні, фахівці визначили, що для нас найкращий нормативно-структурний метод. Він полягає в тому, що МОЗ визначає нормативи продовольчої частини (скільки і чого людині потрібно споживати, аби нормально функціонувати), а непродовольча частина визначається як 50% вартості споживчого кошика. Такий метод дає змогу уникнути постійних маніпуляцій з переліками необхідних товарів і послуг. Саме такий метод обрахунку прожиткового мінімуму ми запропонували в урядовому законопроєкті.

Далі слід було оптимізувати сферу застосування прожиткового мінімуму. Ми провели повний аудит вітчизняного законодавства, щоб знайти все, де є прив’язка до нього, і запропонувати, чим його замінити. Адже прожитковий мінімум має бути основою виключно для соціальних гарантій, які для людини — основне джерело існування. І це чітко прописано у статті 46 Конституції України. Це мінімальна заробітна плата, мінімальна пенсія за віком, державна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям. Тому так важливо, щоб розмір прожиткового мінімуму був реальним, достатнім для задоволення базових потреб у реальному часі.

А що ж тоді робити зі зборами, стягненнями та іншим? Так виникла ідея ввести у законодавче поле нові базові величини.

Для визначення соціальних виплат, що встановлюються до пенсії, державної соціальної допомоги, яку виплачують замість пенсії, державної соціальної допомоги людям з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю, стипендій та інших виплат застосовуватимуть базову величину для соціальних виплат населенню та базову величину для соціальних виплат на дітей. Для розрахунку розмірів грошових платежів і стягнень — базову величину для грошових платежів і стягнень. А для оплат за адміністративні послуги — базову величину для адміністративних зборів. Розмір цих базових величин щорічно затверджуватимуть законом про державний бюджет на відповідний рік.

Так ми повертаємо прожитковому мінімуму його суть та, оптимізуючи сферу застосування, прибираємо законодавчі перепони для його зростання. Сподіваємося, що парламентарії підтримають нашу ініціативу. Адже це про соціальну справедливість та забезпечення основних умов життєдіяльності людей.

— Ще одна ваша ініціатива — індексація пенсій з 1 березня і законодавче закріплення цього питання. Розкажіть, будь ласка, докладніше.

— Почнімо з історії. 2004 року набув чинності Закон «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Перша частина статті 42 цього закону стверджує, що пенсію слід індексувати, коли у країні відчутно зростають ціни. Друга частина цієї статті про те, як і коли осучаснювати пенсії. Це важливо наприклад для того, щоб не було значного розриву між пенсіями людей однієї професії з однаковим стажем, які пішли на заслужений відпочинок у різні роки, маючи різну величину зарплати. Тоді в законі було прописано чітку дату індексації пенсій: 1 березня щороку.

З 2014-го до 2016 року індексацію пенсій в Україні не проводили зовсім через важкий фінансовий стан. Було вдвічі зменшено відрахування до Пенсійного фонду. Зростання пенсій відставало від збільшення зарплат удвічі, й коефіцієнт заміщення впав з 52% до 29%.

2017-го було проведено пенсійну реформу, внесено зміни до пенсійного законодавства, збільшено пенсійний вік та вимоги до стажу, змінено формулу обчислення пенсій, із закону вилучено дату щорічної індексації, тобто 1 березня, визначено, що індексуються тільки пенсії за Законом «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». І головне — забули про майже мільйон пенсіонерів, пенсії яким призначено за іншими законами: військових, науковців, держслужбовців та інших. Їх просто загубили. Мабуть, головною метою реформи було зняти тягар з економіки. Бо як наслідок тієї реформи, зменшено з 18% до 9% питому вагу видатків на пенсії до ВВП.

Коли 2020 року прийшов наш уряд, а було це вже після 1 березня, з’ясували, що оскільки конкретну дату індексації із закону прибрали, то через обмеженість ресурсів у держбюджеті проводити її з 1 березня навіть не планували, кошти було закладено в бюджеті Пенсійного фонду на грудень. Тобто немає законної вимоги проводити індексацію — отже, немає зобов’язань, можна обирати дату протягом року.

Тому моїм головним завданням було якнайшвидше провести індексацію пенсій. На той час уже почалася пандемія коронавірусу, і ми розуміли, що літні люди дуже потребують державної підтримки. Тому ми розробили план підвищення пенсій: у квітні підвищили пенсії людям вікової категорії 80+, встановили їм щомісячні доплати до пенсії у розмірі 500 гривень. У травні провели індексацію пенсій на 11% і підвищення отримали 8,4 мільйона пенсіонерів. Забезпечили виплату по тисячі гривень пенсіонерам за програмою Президента щодо підтримки на час пандемії.

На моє переконання, дату індексації пенсій слід зафіксувати в законодавстві, має працювати чітко спланована система, а не щоразу вмикати ручний режим.

Саме тому нині пропонуємо закріпити в законі дату щорічної індексації пенсій — 1 березня, щоб у подальшому уникнути будь-яких політичних маніпулювань у цьому питанні. Також пропонуємо здійснювати щорічну індексацію пенсій всім категоріям пенсіонерів. Тобто і науковцям, і військовослужбовцям, і державним службовцям й іншим категоріям — на загальних умовах.

Розуміючи проблеми, з якими люди передпенсійного віку стикаються під час працевлаштування, ми запропонували призначати достроково пенсії за півтора року до досягнення пенсійного віку тим людям, трудовий договір з якими розірвано у зв’язку зі змінами в організації виробництва та за інших умов. А ще призначати достроково пенсії матерям і батькам дітей, хворих на тяжкі, рідкісні захворювання, яким не встановлено інвалідність. Це все також про соціальну справедливість.

Сподіваємося, що всі наші законодавчі пропозиції підтримає Верховна Рада цього року і вони запрацюють з 2022-го.

— Запровадження обов’язкового накопичувального рівня пенсійної системи. Питання не нове, неодноразово його порушували попередні уряди. Але логічного завершення воно так і не отримало. Що планує нинішній уряд?

— Вважаю, що саме 2021 року має бути визначено майбутнє пенсійної системи нашої держави. Ми не маємо права зволікати. У країні з такою демографічною ситуацією, тіньовим ринком праці й трудовою міграцією, як в Україні, не може існувати лише солідарний рівень пенсії. Він завжди буде недофінансованим. Якщо нічого не змінювати, через 30 років пенсія становитиме не більш як 18% заробітної плати. Нині — 29%. А раніше було навіть 56%.

У європейських та інших країнах солідарний рівень вже давно підкріплений накопичувальним. І це не просто про досягнення балансу. Накопичувальна пенсійна система — це про створення умов, що забезпечують людям гідне життя і вільний розвиток. Це про довіру до влади і бажання жити у своїй країні, про вибір самостійно формувати свою пенсію. І думаю, що цього року стане достатньо політичної волі для завершення реформи, яка розпочалася ще 2003-го, і впровадження тієї моделі накопичувальної пенсійної системи, яка максимально захищатиме заощадження людей.

Добровільний рівень накопичень в Україні існує. Рішення, чи брати в ньому участь, люди приймають самі й роблять внески до самостійно обраних фондів. Держава протягом 16 років не розвивала системи добровільних пенсійних накопичень, не популяризувала, не формувала фінансову культуру накопичення на старість. Близько мільйона українців обрали для себе цей шлях.

Упровадити обов’язковий накопичувальний рівень пропонуємо для людей з важкими та шкідливими умовами праці з 2022 року, для решти — з 2023 року.

Сума внеску на початку становитиме лише 2% зарплати щомісяця. Тож це не вдарить по гаманцю людей. Додатково до цих внесків на власний рахунок кожного учасника системи 2% щомісяця сплачуватиме роботодавець. Отже, людина одразу отримає вдвічі більше, ніж перерахувала сама.

Нижньої межі за віком тут не буде. Формулюємо: «з першого робочого місця». Верхню вікову межу пропонуємо встановити так: люди віком 50+ самі вирішуватимуть, хочуть вони бути учасниками накопичувальної пенсійної системи чи ні. Адже за 10 років до виходу на пенсію суттєвих сум, які б стали серйозним щомісячним доповненням до солідарної пенсії, більшості накопичити не вдасться. Але оскільки внески сплачуватиме не лише працівник, а і роботодавець, то люди можуть бути зацікавлені сплачувати, скажімо, 200 гривень внеску, отримувати одразу 400 на свій рахунок щомісяця. А після виходу на заслужений відпочинок забрати всі ці накопичення однією сумою, якщо їх не вистачає, щоб розтягнути на довічну пенсію. Тому ті, хто старший за 50 років, не матимуть обов’язку бути учасниками, але матимуть таке право.

Ми запропонували і регуляторні механізми захисту накопичень громадян. Зниження ризиків корупції та зловживань за рахунок єдиних підходів до фондів і компаній, що надаватимуть послуги в системі накопичувального пенсійного забезпечення, без створення особливих умов для окремих структур, навіть якщо їхній засновник — держава. І це правильно, адже має бути ринок. Але, звісно, чітко врегульований законодавством.

Ми виступаємо за посилення відповідальності всіх осіб, які надаватимуть тут послуги. А Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку стежитиме, щоб закони виконували, ринок працював чесно і прозоро.

Цю систему не можна створювати для побудови химерних структур, державних, квазідержавних або приватних монополістів, які не працюватимуть на людей. Ця система потрібна кожному з нас, нашим дітям і нашій країні. Тому без політичної волі й патріотизму, переконана, нічого не вдасться. Вдасться тоді, коли патріотизм буде не з гучними гаслами, а з думкою про кожну конкретну людину та щоденними справами, коли ми перестанемо боятися і залякувати, а візьмемося разом і побудуємо систему, яка плідно працюватиме для всіх українців.

— Державна компенсація за здорожчання електроенергії. Хто її отримає і чому в цьому переліку немає пенсіонерів? Адже чимало з них через невисокі пенсії намагалися не використовувати більш як 100 кВт/год. за місяць.

— Згадану вами постанову №64 уряд ухвалив 1 лютого 2021 року. Вона має назву «Питання надання компенсації деяким категоріям споживачів електричної енергії». За категоріями туди увійшли ті, в кого був пільговий тариф на електроенергію, який становив 90 копійок за кВт. Це люди, які у своїх домівках встановили електричне опалення. Мешканці будинків, де немає централізованого теплопостачання, і ці будинки не газифіковано. А також багатодітні родини, ті, де є діти під опікою і піклуванням, і дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ).

Для цих родин ми також переглянули норми для отримання субсидій. Адже, скажімо, для ДБСТ держава споруджувала великі будинки, де живуть 10 і навіть більше дітей. Тож і самі будинки чималі. Відтепер їх квадратні метри не підпадають під обмеження опалюваної площі, визначеної для отримання субсидії, як це було раніше. Тобто субсидію надаватимуть тепер на всю опалювану площу такого будинку. Також ми зняли обмеження щодо застосування соціальних нормативів на електроенергію для них. Адже за субсидією воно становить від 190 до 250 кВт/год. на місяць. І не враховуємо доходи дітей із ДБСТ та прийомних родин у загальний дохід родини для отримання субсидії.

Пенсіонери не потрапили у цей перелік тому, що, по-перше, вони не мали пільги 90 копійок на понад 100 кВт/год. на місяць, а по-друге, більшість з них користуються програмами субсидій або пільг на сплату за комунальні послуги. Тим, хто отримує пільги, їх надають у розмірі від 25% до 100% плати за комунальні послуги залежно від категорії пільговика. Звісно, в межах встановлених соціальних нормативів користування цими послугами.

До пільговиків належать учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок бойових дій, учасники війни, постраждалі від наслідків Чорнобильської катастрофи, жертви нацистських переслідувань, ветерани та деякі інші категорії. Більшість із них — особи поважного віку, і їх нині близько 8 мільйонів. Держава піклується про них, просто використовує для цього інші програми надання допомоги.

Підсумовуючи, хочу наголосити, що всі наші завдання об’єднує одна мета: створення соціально справедливого суспільства для всіх українців. І ми наполегливо над цим працюємо.

«Урядовий кур’єр»