«Нема таких проблем, які неможливо вирішити»: історія Дмитра Чередниченка в спецпроєкті «Людина для Людини»

1. Розкажіть, звідки ви?
Я – з міста Алчевськ Луганської області, переселенець. У 2014 році виїхав звідти завдяки програмі для дітей з інвалідністю та їхніх батьків. Виїхали до Сергіївки, Одеської області.

Нас супроводжувала соціальна працівниця — Кабацька Вікторія Вікторівна. Разом зі мною було ще понад 50 людей, яких вона врятувала.

Тепер це – моя колега.

2. Коли ви познайомились із соціальною сферою?
З соціальною сферою я познайомився у 2012 році. Моя мама привела мене до одного з центрів та попросила спеціалістів допомогти мені соціалізуватися, адже до цього я просто сидів вдома та нічим не займався.

Спочатку я навчався в спецінтернаті, де закінчив 9 класів, але розумів, що цієї освіти недостатньо, тому поставив собі за мету закінчити загальноосвітню школу.

Коли я почав спілкуватися з соцпрацівниками, вони побачили в мені потенціал та запропонували допомагати їм. На волонтерських засадах я навчав літніх людей комп’ютерній грамотності.

Побачивши мою роботу, соцпрацівники почали запитувати про майбутнє, чого я хочу. Я розказав про плани закінчити ЗОШ та вступати до ВНЗ. Мене підтримали і допомогли потрапити до школи.

Рік я готувався – в результаті склав 22 екзамени за 1,5 місяця й отримав атестат. Потім сталася війна. Ми виїхали з Луганської області.

3.Що було далі? Як ви опинились у Києві?
До Києва мене запросила Вікторія Кабацька — соціальна працівниця, яка супроводжувала нас, коли ми виїжджали з Алчевська в 2014-му. 

Я розумів, що в столиці матиму майбутнє, а якщо  поїду додому, то повернусь у невідомість.

У Києві вступив до університету «Україна», де рік навчався на соцпрацівника. Потім перевівся до Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, де вже здобув ступінь магістра.

Раніше я познайомився з директором Деснянського районного в місті Києві центра соціальних служб Дмитром Альтманом. Туди й потрапив на роботу чотири роки тому.

Ще я є волонтером у БФ «Незалежна Україна», який допомагає людям, що опинились у складних життєвих обставинах.

Також після початку повномасштабного вторгнення приєднався до Добровольчого формування територіальної громади 31. Разом з бійцями навчаємо громадян у рамках проєкту “Національний спротив”.

Думаю, що пішов би воювати, якби був фізично здоровий. Проте  я долучився до ТРО, бо хочу зробити свій внесок у перемогу України. І вірю, що ми обов’язково переможемо.

4. Що входить до ваших основних завдань та відповідальності?

Я працюю з сім’ями, де є учасники АТО, бойових дій. Ми консультуємо їх та перенаправляємо, за потреби, у необхідні організації. 

Для мене важливо виконувати більш практичну роботу, працювати з людьми напряму, закривати їхні конкретні потреби. Щасливий, коли бачу позитивні емоції людей, яким я допоміг.

5. З якими професійними викликами стикаєтесь у роботі?

Нема таких проблем, які неможливо вирішити. Очевидно, рішення приходить не відразу, але наступного дня ми до цього повернемось.

Коли я займаюся гуманітарною допомогою, чую різні історії про себе. Хтось каже, що я – молодець, а хтось реагує негативно. Проте не сприймаю негатив близько до серця і продовжую працювати далі.

6. У чому ви знаходите мотивацію для роботи?
Коли я бачу результати роботи моєї команди з БФ «Незалежна Україна», коли бачу вдячність людей – це завжди моя мотивація продовжувати. Я мотивую команду, а команда мотивує мене.

7. Які поради ви могли б дати людям, які розглядають можливість обрати соціальну роботу як свою майбутню професію?
Соціальний працівник має бути людиною з добрим серцем. Важливо бути чуйним та вчитися не перекладати власні проблеми на інших. Люди, які до нас приходять, мають особисті запити та болі. Але також вони мають надію, що ми допоможемо. Тож потрібно намагатися бути на позитиві, незважаючи ні на що.