Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від __ _________ 2020 року „Про Стратегію людського розвитку”

Указом Президента України  
від                         2020 р. №        

 

СТРАТЕГІЯ ЛЮДСЬКОГО РОЗВИТКУ

 

Загальна частина

Стратегія людського розвитку (далі – Стратегія) розроблена на виконання Стратегії національної безпеки України, затвердженої Указом Президента України від 14 вересня 2020 року № 392 „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 вересня 2020 року „Про Стратегію національної безпеки Україниˮ.

У сучасних умовах питання людського розвитку є надзвичайно актуальним, оскільки прогрес людського розвитку демонструє нарощування можливостей людини через підвищення її потенціалу для реалізації в усіх сферах життєдіяльності.  

Людський розвиток потребує пріоритетної уваги з боку держави, особливо з урахуванням його рівня в Україні. За показником Індексу людського розвитку (далі – ІЛР), який відображає узагальнені характеристики людського потенціалу з урахуванням здоров’я та довголіття, освітніх здобутків та рівня життя населення, Україна  посіла 88 позицію серед 189 країн і територій, які представлені в Доповіді Програми розвитку ООН про стан людського розвитку за 2019 рік. З одного боку, це відносить Україну до країн з високим рівнем людського розвитку зі значенням ІЛР 0,750. З іншого боку, Україна з 1991 року демонструє значно повільніший прогрес у сфері людського розвитку, ніж інші країни цієї групи.

Незважаючи на помітне зростання значення ІЛР протягом 1991–2018 років (відповідно з 0,705 до 0,750), позиція України у світовому рейтингу поступово переміщувалася із 47 місця в 1991 році на 75 місце у 2000 році, 82 місце у 2010 році та 88 місце у 2018 році. Сповільнення темпів людського розвитку в першу чергу зумовлено низьким рівнем валового національного доходу в розрахунку на душу населення, за рівнем якого Україна значно поступається країнам з високим рівнем людського розвитку (відповідно 7994 доларів США проти 14403 доларів США за паритетом купівельної спроможності). Попри позитивну динаміку протягом 2000-х років показник очікуваної тривалості життя при народженні також залишається нижчим, ніж у середньому серед країн цієї групи (відповідно 72 роки проти 75,1 року). Разом із тим безумовною перевагою України є традиційно високі освітні здобутки населення, які засвідчують високий потенціал людського розвитку, повноцінна реалізація якого потребує створення сприятливих умов з боку держави.

З огляду на потреби людського розвитку завданням держави  має бути формування такого економічного та соціального порядку, який становитиме основу для реалізації свободи особистості та стане гарантією реалізації права громадян на індивідуальний розвиток, індивідуальну відповідальність та соціальну захищеність.

Стратегія визначає цілі та завдання, спрямовані на вирішення найважливіших проблем суспільного розвитку та забезпечення рівного доступу до економічних та соціальних благ для всіх верств населення, а також  індикатори досягнення цілей, що забезпечує можливість проведення моніторингу, ефективного планування, належного оцінювання   соціальних інвестицій у людський потенціал.

 

Основні тенденції та

проблеми людського розвитку в Україні

Суттєвий вплив на соціально-економічну ситуацію в країні та у регіонах протягом останніх років мають такі виклики як збройна агресія Російської Федерації проти України та тимчасова окупація частини її території, демографічна криза, епідемічна ситуація, пов’язана з поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, проблеми у сфері медицини, освіти, науки, культури, спорту, соціальної підтримки громадян, національно-патріотичного виховання.

Демографічна ситуація

Демографічний розвиток України характеризується формуванням і посиленням низки негативних тенденцій, як то: зменшення чисельності населення (на початок 2010 року – 46 млн осіб, а 2020 року – 41,9 млн осіб без тимчасово окупованої території АР Крим та м. Севастополя), старіння населення (частка осіб віком 65 років і старше  у загальній чисельності населення у 2020 році становила 17 %, тоді як за шкалою ООН, країнами зі старим населенням вважають ті, в яких ця частка становить  понад 7 %).

Відбувається скорочення чисельності молоді на тлі зменшення загальної чисельності населення країни. Зокрема, чисельність осіб віком від 14 до 35 років (включно) в Україні станом на 01.01.2020 порівняно з початком 2015 року зменшилась на 1,5 млн осіб.

Поточна демографічна ситуація характеризується відносно низькою народжуваністю та високою смертністю, погіршенням медико-демографічних характеристик населення через зростання захворюваності, поширення хронічних хвороб та збереження високого рівня професійної захворюваності, виробничого та побутового травматизму.

Тривалість життя є інтегральним індикатором стану здоров’я населення, його благополуччя, а також підсумовуючою оцінкою умов життєдіяльності населення та мірилом ефективності охорони здоров’я. Українці живуть в середньому на 9 років менше, ніж громадяни Європейського Союзу: середня очікувана тривалість життя при народженні в Україні в 2019 році становила 72 роки; у країнах Європейського Союзу два роки тому середнє значення цього показника було на рівні 81 рік.

Гострою проблемою України залишається висока передчасна смертність у працездатному віці, насамперед серед чоловіків, які живуть в середньому на 10 років менше, ніж жінки. Такий розрив помітно перевищує існуючі в розвинутих європейських країнах відмінності у показниках дожиття за статтю, де вони становлять лише 3,5 – 5 років.

Рівень народжуваності в Україні є відносно низьким, коли на 10 жінок припадає в середньому 12-13 народжених дітей, що не забезпечує рівень простого заміщення поколінь. Щороку число померлих осіб суттєво перевищує  число народжених, що призводить до стійкої депопуляції.

Мінімізація негативних депопуляційних наслідків для людського розвитку можлива лише за умови реалізації активної соціально-демографічної політики. Завдання держави – вироблення послідовної та довгострокової політики, спрямованої на формування та підтримку здорового способу життя, зміцнення здоров’я та профілактику захворювань.

Охорона здоров’я

Сьогодні система охорони здоров’я України перебуває у стані трансформації, яка стосується кожного. Її мета – забезпечити громадянам України рівний доступ до якісних медичних послуг, в результаті змін орієнтувати систему так, щоб у центрі її був пацієнт.

Аналіз причин смертності показує незадовільний стан системи охорони здоров’я та реальний доступ населення до медичних послуг. У структурі смертності переважає смертність від серцево-судинних захворювань, при цьому однією з найбільш негативних тенденцій є збереження високих показників смертності від цієї причини у молодому і відносно молодому віці. Гострий інфаркт міокарда став причиною смерті у 19,8 випадках на 100 тис. населення;  близько 50 % пацієнтів після перенесеного інсульту отримують первинну інвалідність, близько 12 % померлих від інсульту – особи працездатного віку.

Головними чинниками високого рівня неінфекційних захворювань є ризиковані способи поведінки людей (нездорове харчування, недостатня фізична активність, куріння та зловживання алкоголем), що обтяжується браком усвідомлення населенням власної відповідальності за здоров’я та недостатнім рівнем профілактичних втручань медичних працівників (особливо на рівні первинної медичної допомоги). Поширені шкідливі звички серед молоді, а також небезпечна та безвідповідальна сексуальна поведінка молодих людей, пов´язана з ризиком поширення ВІЛ-інфекції та інших інфекцій, що передаються статевим шляхом,  небажаної вагітності тощо. Водночас здоров'я є основною цінністю молоді.

Всесвітня організація охорони здоров’я визнала, що забруднення повітря призводить до збільшення захворюваності та смертності в світі і є пріоритетним чинником ризику для здоров’я населення, при цьому понад 80 % захворювань тією чи іншою мірою залежать від якості повітря.

Спостерігається низький рівень залучення населення до занять фізкультурно-оздоровчою та спортивною активністю, що становить 14,7 % від загальної чисельності населення країни. За цим показником Україна суттєво поступається деяким країнам Європи. Світовий досвід свідчить, що оптимальна рухова активність протягом усього життя кожної людини є найефективнішим засобом профілактики багатьох захворювань та зміцнення здоров’я.

Результати всеукраїнського опитування свідчать, що на початку XXI століття достатній рівень оздоровчої рухової активності (не менш
4 – 5 занять на тиждень тривалістю одного заняття не менше 30 хвилин) мали лише 3 % населення віком від 16 до 74 років, середній рівень (2 – 3 заняття на тиждень) – 6 %, низький рівень (1 – 2 заняття на тиждень) – 33 % населення. Для більшої частини дорослого населення характерною є гіпокінезія. Серед дітей зростає популярність малорухомого способу проведення дозвілля.

Недосконалість системи охорони здоров'я, низький рівень усвідомлення цінності здоров’я як власного капіталу, відсутність просвітницької складової для населення з питань ведення здорового способу життя, перебування переважної більшості населення в умовах соціально-економічної нестабільності призвели до створення несприятливих умов для ведення здорового способу життя.

Освіта

За оцінками Світового банку^[1]Україна має конкурентну перевагу у вигляді потужної системи освіти, що є рушієм економічного та соціального розвитку країни, але частка людського капіталу в національному багатстві залишається невеликою. За час, що минув після відновлення незалежності, Україні вдалося зберегти значну частину своїх порівняльних переваг у якості освіти, що сприяє високому рівню навчальних досягнень учнів та студентів та розвитку людського капіталу. Однак, навички, яких потребує сучасний ринок праці, відрізняються від тих, що формує система освіти, а необхідні трансформації в освітньому секторі відбуваються повільно. Попри наявність високоосвіченої робочої сили в Україні, на людський капітал припадає лише 34 % національного багатства (тоді як середній показник для країн Європи та Центральної Азії сягає 62 %), а продуктивність праці становить лише 22 % від продуктивності праці у країнах Європейського Союзу.

Попри законодавчо задекларовані права на дошкільну освіту та величезний попит на цей вид послуг, доступність закладів дошкільної освіти залишається недостатньою, особливо з урахуванням міжпоселенських та інфраструктурних аспектів. На кінець 2019 року чисті показники (за даними Держстату) охоплення дітей дошкільного віку (3 – 5 років) закладами дошкільної освіти по Україні становив – 76,4 %, у містах – 86,8 %, в сільській місцевості – 56,4 відсотків. Спостерігається перевищення планової наповнюваності груп у функціонуючих садках (станом на 01.09.2019 – 109 на 100 місць). Черга в заклади дошкільної освіти скоротилась на 72,1 % порівняно з 2014 роком (95 900 дітей) і станом на кінець 2019 року становила 26 783 дитини.

Якість дошкільної освіти не відповідає сучасним потребам розвитку дитини. Зміст дошкільної освіти потребує оновлення у відповідності до потреб формування первинного соціального досвіду та позитивних якостей особистостей дітей.

Здобуття шкільної освіти є найважливішим етапом розвитку дитини як за тривалістю підготовки, так і за обсягом базових знань і компетенцій.

Мережа закладів загальної середньої освіти залишається розгалуженою через наявність  великої кількості малокомплектних шкіл. Лише 2,5 % закладів з контингентом менше 50 учнів знаходяться в містах, решта 97,5 % – це сільські школи. При цьому у великих містах школи переповнені.

Освітнє середовище закладів  не завжди є інклюзивним, безпечним і комфортним. Школа не створює умов до вчасної професійної орієнтації, усвідомлення учнями та ученицями власного вибору подальшої освітньої траєкторії чи професійної діяльності.

Сучасний розвиток суспільства зумовлює потребу в постійному оновленні змісту освіти і методик навчання, зміні підходів до організації освітньої діяльності та  забезпеченні  якості освіти, а також системи оцінювання навчальних досягнень учнів, модернізації освітнього середовища з використанням сучасних технологій. Для реформування сфери шкільної освіти у 2018 році розпочато реформу „Нова українська школаˮ, якою наразі охоплено всі 1 – 3 класи закладів загальної середньої освіти, а також 144 заклади загальної середньої освіти є  учасниками експерименту з упровадження нового державного стандарту початкової освіти у 4-х класах.

Поточний стан підготовки кваліфікованих кадрів у системі професійної освіти не відповідає повною мірою потребам особи, національної економіки і суспільства.

Протягом останніх років внаслідок погіршення демографічної ситуації, збільшення до 80 % частки молоді, зорієнтованої на здобуття вищої освіти, відбувається поступове зменшення контингенту учнів, слухачів закладів професійної (професійно-технічної) освіти. Станом на 01.01.2020 загальний контингент учнів, слухачів закладів професійної (професійно-технічної) освіти скоротився порівняно з 2012 роком на 66,6 % і становив 244,7 тис. осіб.

Попри певні позитивні зрушення професійна (професійно-технічна) освіта в Україні залишається недостатньо ефективною також з огляду на недосконалу систему управління, недостатній обсяг фінансування, застарілу матеріально-технічну базу закладів професійної (професійно-технічної) освіти, недостатню співпрацю закладів освіти з роботодавцями та бізнес-партнерами, що в цілому призвело до низької соціально-економічної мотивації особи до здобуття професійних кваліфікацій, зростання дефіциту робітничих кадрів на внутрішньому ринку праці.

Система державного фінансування стимулює заклади вищої освіти працювати насамперед на кількість студентів, а не на якість їхньої освіти. Заклади позбавлені фінансової автономії, тому не можуть оперативно реагувати на виклики, які перед ними постають. Має місце недостатній рівень фінансування вищої освіти та зношеність матеріально-технічної бази, через заниження цін на контрактне навчання та відсутність можливостей для приватних інвестицій, в тому числі через державно-приватне партнерство.

Упродовж тривалого часу якість вищої освіти не підтримувалась системами внутрішнього і зовнішнього забезпечення якості, оскільки ці системи були орієнтовані на формальні показники, а не на забезпечення процесів та потреб стейкхолдерів. Освітні програми закладів вищої освіти все ще недостатньо враховують потреби роботодавців.

У поточних умовах випускники закладів вищої освіти не мають можливості в повній мірі реалізувати себе на українському ринку праці.

Навчання протягом всього життя, неформальна освіта стали важливою умовою засвоєння тих умінь і навичок, які необхідні для соціально та економічно активного громадянина країни. Одним із головних її завдань  є підготовка молоді до самостійного життя.

Наявний рівень стимулів для ведення наукової діяльності, зокрема для розвитку кар’єри науковця та інноватора молодими людьми в Україні продовжує залишатись низьким. Має місце відсутність зв’язку між закладами вищої освіти та науково-дослідними установами.

Серед причин проблеми: незадовільний стан матеріально-технічної бази, в тому числі дослідницької інфраструктури, недостатні можливості залучення українських вчених до міжнародних наукових програм та проектів, доступу для проведення досліджень в міжнародних об'єднаннях дослідницьких інфраструктур, низький рівень впровадження прикладних досліджень, консервативні системи управління та оплати праці у державному секторі досліджень та розробок, які не стимулюють наукових працівників до продуктивної роботи та професійного розвитку.

Зменшується науковий потенціал як кількісно, так і якісно. Випускники закладів вищої освіти практично не обирають українську науку як сферу для продовження кар’єри в Україні. Вікова структура наукових кадрів є загрозливою. Попри те, що у 2019 році найбільш чисельною серед українських дослідників була вікова група від 30 до 39 років, близько третини (30 %) дослідників мають вік 60 років і старше.

 Можливості для кар'єрного та професійного зростання для молодих вчених через консервативну кадрову політику в системі державних наукових установ на сьогодні обмежені, недостатньо спеціальних програм стимулювання академічної мобільності тощо. Низький рівень заробітних плат також не сприяє залученню до наукової сфери молоді.

Наукоємність валового внутрішнього продукту (ВВП) (витрати на дослідження і розробки за усіма джерелами у відсотках до ВВП)  протягом останніх років залишається критично низькою, що призводить до втрачання наукою здатності виконувати економічну функцію. Наукоємність ВВП у 2019 році становила 0,43 % - найнижчий показник за останні 10 років. При цьому фінансування здійснюється за рахунок бюджетних коштів (38,3 %), коштів вітчизняних замовників (28,1 %) та коштів іноземних замовників (22,3 %). Крім того, ці обмежені кошти розподіляються без врахування якості наукової та науково-технічної діяльності.

Пандемія COVID-19 спричинила нові додаткові виклики у сферах освіти і науки. Заклади освіти намагалися й намагаються компенсувати відсутність традиційного освітнього процесу дистанційними рішеннями, але невизначеність щодо тривалості карантинних заходів суттєво ускладнює такі зусилля. Загрози для системи освіти посилюються нерівним доступом здобувачів освіти та педагогів до цифрової інфраструктури (високошвидкісного Інтернету та комп'ютерної техніки). Існує реальна загроза суттєвого скорочення доступу до фінансових ресурсів – виклик, що є вкрай актуальним й для України. Йдеться про ймовірне скорочення як державного фінансування освіти через падіння національного ВВП, так і фінансування сфери з боку донорських країн та установ, а також скорочення витрат на освіту з боку домогосподарств.

Культура

Забезпечення рівного доступу до якісних культурних послуг є важливою передумовою для формування цілей, завдань та пріоритетів людського розвитку. Проте сьогодні в Україні доступ до культурних послуг є обмеженим та нерівномірним.

Крім фінансової неспроможності громадян для отримання культурних послуг, ситуація ускладнюється слабкою спроможністю органів місцевого самоврядування до забезпечення продукування таких послуг комунальними закладами культури. Про це свідчить динаміка зменшення  кількості закладів культури (кількість бібліотек у 2019 році становила 15,6 тис. од. проти
20,7 тис. од. у 2000 році, клубних закладів відповідно 16,3 тис. од. проти             20,4 тис. од., мистецьких шкіл – 1309 од. проти 1482 од.). Першопричиною різкого зменшення кількості закладів культури можна вважати недостатність фінансового ресурсу та фінансування сфери „за залишковим принципомˮ.

Серед ключових проблем у наданні якісних культурних послуг є неефективна базова мережа закладів культури, низький рівень матеріально-технічного забезпечення, що створює перешкоди у доступі населення до культурних послуг.

Мережа закладів культури постійно скорочується. Органи місцевого самоврядування основними причинами закриття закладів культури пояснюють недостатністю бюджетних асигнувань, непридатністю та аварійністю будівель і споруд, відсутністю умов для утримання книжкових фондів і обслуговування, вилученням приміщень для іншого призначення, скороченням кількості жителів у сільських населених пунктах в результаті дії демографічних чинників, в тому числі урбанізації.

Суттєвою проблемою залишається значний відсоток закладів культури місцевого рівня, які не мають комп’ютерної техніки та не підключені до мережі інтернет.

Наявна мережа бібліотечних закладів потребує оновлення та виваженої
оптимізації, яка відповідає сучасним потребам суспільства. В умовах
швидкого інформаційного розвитку бібліотеки мають перетворитися у сучасні
інформаційні центри, що можуть задовольнити потреби не тільки в наявній
якісній літературі, а й у наданні цифрових інформаційних послуг. Окремої уваги потребує функціонування бібліотек в умовах децентралізації, зокрема,
створення та / або осучаснення наявних бібліотек у громадах, оновлення їх матеріально-технічної бази.

Лише 41 % публічних бібліотек України мають комп’ютери. Доступ до мережі Інтернет надають своїм користувачам 33 % публічних бібліотек. Серед сільських бібліотек лише 22 % мають змогу надавати таку послугу. Ситуація щодо доступу до мережі Інтернет в клубних закладах є ще гіршою, адже такий доступ мають лише 22 % клубних закладів. В свою чергу, відповідно до нормативів матеріально-технічного забезпечення мистецьких шкіл, мистецькі школи всіх типів повинні обов’язково бути підключені до мережі Інтернет. Реальний стан дотримання даного нормативу становить 87 відсотків.

У контексті реформи децентралізації територіальні громади продовжують пошук ефективних моделей функціонування закладів культури, які б корелювалися з потребами громади, адже рівень розвитку цих закладів є одним із основних чинників, що впливають на культурний та освітній рівень населення.

Більшість інфраструктурних об’єктів театрально-видовищних закладів застаріли та потребують капітальних ремонтів, за часи незалежності зведено одиниці лише нових інфраструктурних об’єктів.

Критичність, аварійність стану пам’яток культурної спадщини, застаріла
та неефективна система обліку об’єктів культурної спадщини та культурних
цінностей (державної та приватної форми власності) унеможливлює доступ до
інформації та переосмислення культурної спадщини, в тому числі з метою
самоідентифікації та створення інноваційного культурного продукту.

Відсутність електронного інформаційного ресурсу культурної спадщини
та культурних цінностей як основи для подальшої гармонізації систем захисту і
збереження культурної спадщини та культурних цінностей, міжнародного
переміщення культурних цінностей

Залишаються не врахованими особливі потреби осіб з інвалідністю, пов’язані з облаштуванням інклюзивного середовища та адаптацією культурного продукту для споживання, зокрема осіб з порушеннями слуху та зору.

Серйозним викликом для закладів культури стало впровадження карантину у зв’язку з поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Враховуючи надзвичайно низький рівень забезпеченості доступом до мережі Інтернет та низьким рівнем матеріально-технічного забезпечення, більшість закладів культури не мають можливості повноцінно надавати культурні послуги. Відповідно складається ситуація, коли велика частка населення, здебільшого жителі сільських населених пунктів, залишаються без доступу до культурних послуг та не мають можливостей для культурного самовираження. Це безпосередньо впливає на розвиток людського капіталу та погіршує емоційний стан населення, яке внаслідок введення карантинних обмежень залишається фактично відрізаним від більшості можливостей для змістовного дозвілля.

Рівень життя, зайнятість та соціальна підтримка громадян

Після стійкого зниження зайнятості населення та чисельності робочої сили з 2017 року намітилася позитивна тенденція. Протягом 2017-2019 рр. чисельність зайнятого населення збільшилася на 421,9 тис. осіб (на 2,6%) і становила майже 16,5 млн. осіб, а робочої сили – на 211,6 тис. осіб (на 1,2%) і становила близько 18,1 млн. осіб. Рівні зайнятості та економічної активності населення зросли, відповідно, з 56,7 та 62,4 відсотка у 2015 році до 58,2 та 63,4 відсотка всього населення відповідної вікової групи в 2019 році.

Однак, рівень зайнятості залишається меншим ніж потенційно можливий і бажаний, виходячи з цілей економічного та соціального розвитку, відстає від рівнів зайнятості провідних країн ЄС та характерезується нерівномірною віковою і гендерною диференціацією. Це обумовлює значні обсяги активного та прихованого безробіття, накопичення потенційної робочої сили, особливо серед молоді, яка не тільки не працює, а й не навчається та не шукає роботу.  

Нестача гідних робочих місць, глибока асиметрія попиту і пропозиції  робочої сили за професійно-кваліфікаціними ознаками, розміром оплати праці, видами економічної діяльності, захищеністю зайнятості на робочих місцях та безпеки умов праці спонукає населеня до трудової та незворотньої міграції.

У 2019 р. в Україні в умовах неформальної зайнятості працювало 3,5 млн. осіб, або ж 21,0% всього зайнятого населення країни. Робота в таких умовах  не відповідає вимогам гідної зайнятості.

У період 2017-2019 років Україна демонструвала впевнений вихід з кризи, і мала реальні шанси досягти за основними показниками рівня життя  значень 2007- 2008 років, тобто до періоду до фінансово-економічної кризи.

З 2016-го року почала зростати реальна заробітна плата (109 % до значення 2015 року), поступово покращувалися всі показники добробуту, а з 2017-го року почалося зниження рівня бідності (насамперед, за витратами нижче фактичного прожиткового мінімуму – з 58,6 % у 2016 році до 47,3 % у 2017 році).

У 2018 році закріпилася тенденція щодо зменшення масштабів бідності в країні та загального покращення показників рівня життя. Крім того, відбулося також скорочення рівня відносної бідності, отже бідніші верстви почали отримувати більшу користь від результатів економічного зростання порівняно з рештою населення. Загалом, зменшення рівня відносної бідності на фоні стійкого економічного зростання свідчило про позитивні зміні в розподілі доходів, чого не вдавалося досягти впродовж всіх років моніторингу бідності      (з 1999-го року).

Дані 2019 року також демонстрували збереження позитивної тенденції в показниках рівня життя та бідності, зокрема, спостерігалося зростання реальних доходів населення в усіх майнових групах і посилення спрямованості системи соціального захисту на цільові групи.

Події 2020 року, пов’язані з поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19 та карантинних заходів, внесли суттєві корективи у показники соціально-економічного розвитку країни. Цілком очевидно, що вже за підсумками 2020  року можна очікувати на суттєві негативні зміни у показниках доходів та бідності населення. Згодом негативні впливи можуть торкнутися інших сфер життя, зокрема тих, які ототожнюються з немонетарними аспектами, та викликати зростання масштабів соціального відчуження.

Прогноз бідності, який побудований фахівцями Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи Національної академії наук України (далі – ІДСД НАН України), за абсолютним критерієм (витрати нижче фактичного прожиткового мінімуму) зросте за підсумками 2020 року до  45 %, отже більший відсоток населення потребуватиме державної підтримки.

Крім того, у 2020 році очікується звуження групи населення з середніми доходами: якщо у 2019 році група середньодоходних, об’єднана з топ-групою за доходами, становила 18 %, то у 2020 році слід очікувати її зменшення до 15 відсотків. При чому, сама топ група зменшується з 5 до 4 відсотків.

Система соціального захисту населення наразі характеризується наявністю єдиного розподілу основних соціальних видатків та практики цільового збору ресурсів. Побудовано розгалужену і централізовану мережу соціальних служб та, найголовніше, збережено базові орієнтири щодо задоволення невід’ємних соціальних прав громадян.

Водночас виникають різноманітні виклики для стійкості системи соціального захисту в Україні.

До основних з них належать суперечливі підходи до формування соціальних стандартів, зокрема прожиткового мінімуму, який не відображає прийнятний стиль життя у суспільстві. Соціальні стандарти та гарантії формуються без урахування купівельної спроможності громадян, яка дозволяла б їм не відчувати себе приниженими, жити „як більшість людейˮ в країні.

         Залишаються складними адміністративні процедури та дії у забезпеченні соціального захисту. Реалізація державного соціального захисту, алгоритми дій для його отримання для пересічного громадянина подекуди залишаються незрозумілими. У різних площинах соціальні питання регулюються понад 200 законами, у т. ч. 37 основними. До вироблення, регулювання і реалізації державної соціальної політики залучено 6 основних міністерств, понад 16 центральних органів виконавчої влади, у т. ч. спеціальних, і окремі фонди, а також різні відомчі підприємства і установи. Виникають обтяження для держави, економіки і недовіра громадян до більшості „соціальнихˮ установˮ.

         Наявна неупорядкованість надання соціальних виплат, пільг та допомоги. Отримувачі різноманітних соціальних виплат, послуг, пільг тощо встановлюються за принципом набуття статусу „знедоленогоˮ чи „поважногоˮ члена суспільства. Соціальне забезпечення  надається широкому колу представників різних соціальних груп, що дозволяє претендувати на них майже половині громадян України, тоді як постійної допомоги потребують лише до 5 % громадян і тимчасової підтримки – ще 20 відсотків. Виникає низка зловживань. Підприємці і працюючі українці не довіряють системі соціального захисту і уникають участі в ній, що негативно позначається на формуванні та наповнені соціальних фондів.

         Державна соціальна допомога, яку отримують малозабезпечені сім’ї, не стимулює непрацюючих працездатних членів родини подолати складні життєві обставини та повернутися до активного економічного та соціального життя.

         Невирішеною залишається проблема забезпечення доступності адміністративних сервісів для отримання соціальної підтримки для мешканців територіальних громад. Система адміністрування державних соціальних програм потребує модернізації у зв’язку з такими її недоліками, як відсутність чіткого розмежування, а в деяких випадках дублювання повноважень між органами влади та органами місцевого самоврядування, невідповідність адміністративних аспектів процесу реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні умовам розвитку місцевих громад.

         Протягом останніх років прийнято низку законів, спрямованих на уніфікацію умов пенсійного забезпечення та систематизацію відповідних правил. З метою удосконалення чинної солідарної системи проведено пенсійну реформу, якою запроваджено єдині підходи до пенсійного забезпечення відповідно до Закону України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхуванняˮ. У 2019 році запроваджено щорічну індексацію пенсій, що дало змогу зробити автоматичний перерахунок пенсій.

         Водночас пенсійна система потребує значних фінансових ресурсів. В українському суспільстві спостерігається динамічний процес старіння населення. За даними ІДСД НАН України, у період до 2050 року, питома вага людей віком 60 років і старше в загальній чисельності населення зросте до 33 відсотків. Симптоматичною є тенденція звуження відтворення населення. Така демографічна динаміка становить суттєву загрозу стабільності пенсійної системи України. Ситуацію ускладнюють повільна економічна динаміка, великий обсяг „тіньовогоˮ сектору економіки та привабливість  ринків праці сусідніх держав.

         З метою поліпшення соціального захисту осіб з інвалідністю прийнято низку нормативно-правових актів. Зокрема, у 2018 році здійснено перехід до нової децентралізованої моделі забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, інших окремих категорій населення на договірних засадах, застосовано адресний підхід за принципом „гроші ходять за людиною”, впроваджено новий механізм фінансування за фактом надання послуги, вперше запроваджено виплату грошової компенсації вартості за самостійно придбані вироби та доплатний механізм за бажанням зазначених осіб.

         В Україні визначено основні напрями реалізації державної політики для забезпечення розвитку інклюзивного ринку праці з метою підвищення рівня працевлаштування осіб з інвалідністю. Упродовж 2016 – 2019 років працевлаштовано 52,8 тис. осіб з інвалідністю, з яких 46,8 тис. мали статус безробітного. Водночас відсутність стимулів у роботодавця для працевлаштування осіб з інвалідністю, недостатні стимули для заохочення осіб з інвалідністю до зайнятості, а також карантинні заходи, пов’язані з гострою респіраторною хворобою COVID-19,  призводять до того, що люди з інвалідністю не можуть працевлаштуватися. Потребує значного покращення якість технічних та інших засобів реабілітації, якими забезпечуються особи з інвалідністю та осучаснення і удосконалення системи надання реабілітаційних послуг в Україні, зокрема збільшення їх кількості для дітей з інвалідністю за принципом „гроші ходять за людиною”.

         Залишається багато питань щодо інтеграції внутрішньо переміщених осіб, що вимагають злагодженого та системного вирішення, координації дій органів державної влади і громадянського суспільства з метою реалізації державної політики в цьому напрямі як одного з основних пріоритетів соціальної політики держави.

         Основними проблемами, з якими стикаються більшість внутрішньо переміщених осіб, пов’язані з відсутністю достатніх засобів до існування та невизначеністю житлових перспектив, труднощами в реалізації та захисті своїх прав, зокрема, права власності, доступом до житла, придатного для проживання, відновленням документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, відновленням засобів до існування.

  За час участі в АТО/ООС багато ветеранів війни зазнали значної або часткової втрати здоров’я. За медичною допомогою протягом 2019 року звернулося 170 430 ветеранів війни, протягом I півріччя 2020 року – 70 830 осіб.

         На сьогодні в Україні понад 400 тисяч учасників АТО/ООС, вагома частина з яких потребує періодичного психологічного обстеження, психосоціальної підтримки та супроводу. Крім фізичних травм, ветерани війни зазнають психологічного травмування, що може призводити до погіршення їх психоемоційного стану, виникнення психосоматичних захворювань і соціальної дезадаптації. Відтак гострою є потреба в послугах психологічної і медико-психологічної реабілітації, без отримання яких неможливе повноцінне повернення ветеранів війни до цивільного життя. Водночас, вплив травматичних подій поширюється не тільки на безпосередні жертви, ефекти травматизації охоплюють їх сім’ї, оточення.

         В умовах тривалого воєнного конфлікту на сході України реінтеграція ветеранів до мирного життя є важливим питанням для держави.

         Забезпечення рівності чоловіків і жінок

         Жінки в Україні мають рівні з чоловіками права та можливості у здобутті освіти, доступу до медичних послуг і правосуддя.  Згідно з тенденціями багатьох країн пострадянського та східноєвропейського простору, жінки майже порівну з чоловіками „наповнюютьˮ ринок праці та державний сектор зайнятості. Водночас вони найменше представлені у сферах і посадах із максимальною концентрацією фінансових або владних ресурсів. В Україні зберігається найнижчий серед європейських країн рівень ґендерного балансу у галузі політичного представництва і керівництва державними та економічними процесами.

         Незважаючи на позитивні зрушення у сфері забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, за 2019 році Україна піднялася в рейтингу гендерної рівності Всесвітнього економічного форуму на шість сходинок і посіла 59-е місце зі 153 країн світу: за показником „економічна участь та кар’єрні можливостіˮ наша країна – на 39-му місці у світі, за показником рівня освіти – на 26-му, за показником „здоров’я та тривалість життяˮ –  на 52-му, за показником „політичні права та можливостіˮ Україна лише на 83-му. Зокрема, за критерієм „жінки у парламентіˮ Україна знаходиться на 88-му місці, а за показником „жінки на міністерських посадахˮ  – на 82-му. Український парламент ще далекий від гендерної збалансованості, хоча й намітилася тенденція, що свідчить про позитивні зміни. Якщо в першому скликанні було тільки 2,5 % жінок, то в нинішньому скликанні – 20,6 відсотків. Лише три жінки обіймають посади голів обласних рад, серед голів облдержадміністрацій жінок взагалі немає. Це свідчить про те, що приєднання до міжнародних угод та декларування гендерної рівності, законодавча заборона дискримінації за ознакою статі не призводять до достатніх реальних зрушень у цій галузі – останні можливі лише за умови коригування значної кількості інших законодавчих актів, забезпечення сталості інституційного забезпечення відповідної політики, розробки відповідних нормативних санкцій та стимулів.

         Найбільш яскраво проблеми гендерної нерівності в Україні  проявляються в частині оплати праці. Гендерні відмінності у середньомісячній заробітній платі чоловіків і жінок в роки останнього десятиріччя коливаються в межах 21 – 25 %, що відповідним чином відображається на пенсійних виплатах. Такий розрив у більшій мірі спричинений не прямою дискримінацією під час встановлення зарплати, а горизонтальною й вертикальною стратифікацією ринку праці: жінки частіше працюють у менш оплачуваних секторах економіки й на нижчих посадах. 

         Структурна ґендерна нерівність в Україні у значній мірі зумовлена нерівним розподілом репродуктивної праці, що так само тягне за собою розрив у розмірах пенсій. На ринку праці, у питаннях кар’єри та сфери зайнятості вона становить системну загрозу добробуту українських жінок. Наслідки цих несприятливих явищ для великих груп населення, ймовірно, найтяжче позначаються на жінках старшого віку, жінках з дітьми, жінках з особливими потребами та жінках, які живуть у сільській місцевості. Усі ці негативні впливи загострюються під час економічних криз, критично збільшуючи ризик бідності відповідних категорій населення.

         З іншого боку, питання ґендерної рівності у зрізі людського розвитку має не лише соціально-економічний, але й світоглядно-психологічний контекст. Так, на сьогодні актуальними залишаються низка стереотипів щодо соціальних чи професійних ролей жінок та чоловіків, які мають вплив на психоемоційне благополуччя та фізичне здоров'я представників обох статей.

 

Мета Стратегії

         Метою Стратегії є створення умов для всебічного розвитку людини впродовж життя, розширення можливостей для реалізації свободи особистості, її ділової та громадянської активності заради формування згуртованої спільноти громадян, спроможних до активної творчої співучасті у гармонійному, збалансованому та сталому розвитку країни.

         Досягнення поставленої мети передбачає якісне покращення основних вимірів людського розвитку – довге та здорове життя, доступ до якісної освіти впродовж життя, гідний рівень життя, оптимізацію зв’язку між економічним зростанням і людським розвитком, зокрема збільшення загальних і спеціальних інвестицій у розвиток людини, якісне оновлення витрат інфраструктури ключових сфер людського розвитку та спрямування достатнього рівня державних витрат у розвиток соціальної сфери та справедливого розподілу ресурсів в економіці.

 

Стратегічні цілі та основні завдання

         Стратегічна ціль 1. Покращення медико-демографічної ситуації в Україні.

         Оперативна ціль1.1. Реформування сфери охорони здоров’я

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

формування системи якісної та доступної первинної медичної допомоги;

покращення якості надання медичної допомоги;

створення умов для розвитку державно-приватного партнерства в охороні здоров’я;

трансформування системи фінансування охорони здоров’я шляхом: залучення додаткових фінансових ресурсів для реалізації програми медичних гарантій за рахунок запровадження юридичного механізму комбінованої оплати медичних послуг, лікарських засобів та медичних виробів, що включені до програми медичних гарантій; детінізації неофіційних платежів (налагодження фінансування системи охорони здоров’я з різних джерел: добровільне медичне страхування, платні медичні послуги); забезпечення гідного рівня оплати праці медичних працівників.

         Оперативна ціль 1.2. Впровадження новітніх технологій у сфері охорони здоров’я

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         забезпечення населення України доступними, якісними та безпечними ліками шляхом: розвитку виробництва критично необхідної продукції (вакцини, ліки); приведення процедури допуску лікарських засобів на ринок у відповідність до законодавства та практик Європейського Союзу;

забезпечення високого рівня медичної освіти, науки та розвитку кадрового потенціалу шляхом: впровадження нової моделі інтернатури; побудови системи безперервного професійного розвитку; впровадження автоматизованої системи подання заявок, обробки інформації та моніторингу проектів наукових досліджень;

розбудова електронної системи охорони здоров’я шляхом: надання якісних, безпечних та доступних цифрових медичних послуг для понад 30 млн українців; зменшення адміністративного навантаження на медичних працівників;          розширення електронної системи  охорони здоров’я та впровадження понад 30 нових електронних сервісів для пацієнтів; створення єдиного медичного інформаційного простору та забезпечення взаємозв’язку із суміжними сферами;

імплементація сучасних інноваційних технологій для удосконалення і розвитку екстреної медичної допомоги, трансплантації, онкологічної, паліативної допомоги,  охорони психічного здоров’я,  реабілітації.

         Оперативна ціль 1.3. Побудова ефективної системи громадського здоров’я, що забезпечує захист та профілактику від інфекційних та неінфекційних захворювань, протидію ВІЛ-інфекції/СНІДу, біологічну безпеку та біологічний захист

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

розвиток та вдосконалення системи громадського здоров'я на загальнодержавному та регіональному рівнях;

забезпечення профілактики неінфекційних захворювань;

забезпечення ефективного лікування та профілактичних  заходів у сфері боротьби з ВІЛ-інфекцією, туберкульозом та вірусними гепатитами;

забезпечення профілактики інфекційних захворювань шляхом максимального охоплення населення імунопрофілактикою;

створення єдиної системи біобезпеки та біозахисту для захисту громадян від нових та особливо небезпечних інфекцій;

запуск національної системи крові, як складової частини системи громадського здоров’я, впровадження європейських стандартів та практик у системі крові;

проведення інформаційних кампаній з питань профілактики неінфекційних захворювань, важливості проведення обстежень, ранньої діагностики, здорового способу життя та відповідальної самозбережувальної поведінки;

збереження та розвиток медичних послуг на принципах інтегрованого підходу до надання послуг молоді із залученням „Клінік, дружніх до молодіˮ;

популяризація здорового способу життя та рухової активності з метою профілактики захворювань.

         Індикатори результативності для досягнення цілі:

підвищення середньої тривалості життя;

збільшення показників народжуваності;

підвищення якості та доступності медичної допомоги;

зниження показників захворюваності, інвалідності;

встановлення контролю над поширенням інфекційних захворювань;

зменшення смертності від неінфекційних хвороб, зокрема, від інфаркту, інсульту, онкологічних захворювань.

        

         Стратегічна ціль 2. Розбудова освітнього простору

         Оперативна ціль 2.1. Забезпечення умов рівного доступу до якісної  дошкільної та позашкільної  освіти

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         розвиток мережі закладів дошкільної та позашкільної освіти;

         оновлення змісту та підвищення якості дошкільної та позашкільної освіти, зокрема для дітей з особливими освітніми потребами;

         збереження наявної мережі закладів позашкільної освіти та її розширення з орієнтацією на потреби і запити дитини, недопущення злиття, перепрофілювання, перепідпорядкування, ліквідації закладів, вилучення земельних ділянок, спортивних і спортивно-оздоровчих приміщень;

         створення умов для професійного розвитку педагогічних працівників закладів дошкільної та позашкільної освіти.

         Оперативна ціль 2.2. Продовження реалізації реформи „Нова українська школаˮ

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         оновлення змісту повної загальної середньої освіти для формування в учнів необхідних для життя компетентностей;

         забезпечення рівного доступу кожної дитини до якісної шкільної освіти, незалежно від місця її проживання;

         створення ефективної системи професійної орієнтації задля усвідомлення учнями та ученицями власного вибору подальшої освітньої траєкторії чи професійної діяльності;

створення сучасного, мотивуючого, розвивального та діджиталізованого освітнього середовища;

         стимулювання створення ефективної мережі закладів загальної середньої освіти, зокрема опорних шкіл та ліцеїв академічного та професійного спрямування;

забезпечення доступності здобуття позашкільної освіти, в тому числі на базі закладів загальної середньої освіти, відповідно до інтересів та індивідуальних можливостей здобувачів освіти.

         Оперативна ціль 2.3. Забезпечення якісної професійної (професійно-технічної) освіти

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         створення ефективної системи професійної (професійно-технічною)  освіти, налагодження зв’язку між закладами освіти та роботодавцями, стимулювання збільшення частки випускників шкіл, що вступають до закладів професійної (професійно-технічної) освіти та виходять на ринок праці;

         оновлення змісту професійної (професійно-технічної) освіти, зокрема розроблення стандартів та освітніх програм на компетентнісній основі;

         проведення комунікаційної кампанії підвищення престижності професійної (професійно-технічної) освіти та робітничих професій;

         залучення представників бізнесу до освітнього процесу у закладах професійної (професійно-технічної) та фахової передвищої освіти, у тому числі через впровадження і поширення дуальної форми здобуття освіти;

модернізація навчально-виробничої та соціальної інфраструктури закладів професійної (професійно-технічної) та фахової передвищої освіти;

створення професійних співтовариств (асоціацій) викладачів, тренерів, менторів, спрямованих на поширення професійно-педагогічного досвіду, удосконалення професійної компетентності педагогічного персоналу.

         Оперативна ціль 2.4. Забезпечення якості вищої освіти та розвиток освіти дорослих

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         вдосконалення системи управління закладами вищої освіти, розвиток їх кадрового потенціалу;

         оптимізація мережі закладів вищої освіти, створення укрупнених регіональних університетів та університетів світового класу („World Class University”, WCU);

         запровадження та реалізація фінансової автономії закладів вищої освіти, як складової їх економічної діяльності;

         розбудова внутрішньої та зовнішньої системи підвищення якості вищої освіти, забезпечення механізмів та шляхів підвищення конкурентоспроможності закладів вищої освіти;

         інтеграція науки, освіти та бізнесу для забезпечення економічного зростання країни;

розбудова гнучкої системи освіти дорослих, розвиток неформальної освіти та заохочення можливості навчання впродовж усього життя;

         Оперативна ціль 2.5. Забезпечення організації дистанційного навчання закладами освіти, використання цифрових технологій в освіті

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         створення та розбудова електронних освітніх ресурсів для здобувачів освіти та педагогічних, науково-педагогічних працівників, зокрема реалізація проекту „Всеукраїнська школа онлайн”;

         забезпечення підключення закладів освіти до високошвидкісного Інтернету;

         розвиток цифрових навичок здобувачів освіти та педагогічних, науково-педагогічних працівників;

запуск освітньої електронної платформи як основи для організації дистанційного навчання;

створення умов для використання цифрових технологій з метою оцінювання результатів навчальних досягнень здобувачів освіти та проведення моніторингових досліджень якості освіти.

        

Оперативна ціль 2.6. Забезпечення рівного доступу до освіти всіх рівнів для дітей з особливими освітніми потребами

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         перехід до біо-психосоціальної моделі інвалідності з метою забезпечення права кожної дитини на доступ до освіти;

         забезпечення належної фахової та інфраструктурної підтримки для вихованців, учнів та студентів з порушеннями інтелектуального розвитку та іншими особливими освітніми потребам;

         значне розширення мережі закладів загальної середньої освіти, що впровадили інклюзивний принцип навчання.

         Оперативна ціль 2.7. Створення умов для професійної реалізації українських вчених, їхнього розвитку та інтеграції у світовий науковий простір

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         розвиток дослідницької та інноваційної інфраструктури, стан якої забезпечує проведення досліджень на високому рівні та комерціалізацію наукових результатів;

надання вченим  доступу до багатоканального фінансування наукових досліджень, яке розподіляється за прозорими процедурами на основі незалежної експертизи;

розвиток інструментів грантового фінансування науки, зокрема, збільшення фінансування Національного фонду досліджень України;

         створення Єдиної наукової платформи України, що обумовлено потребою вчених, промисловців, здобувачів вищої освіти та інших заінтересованих сторін у зручній, зрозумілій та упорядкованій системі цифрових сервісів наукового призначення із мережею взаємозв'язків між ними, а також у єдиній точці доступу до цієї системи;

         долучення України до міжнародних наукових програм та організацій, зокрема приєднання до Рамкової програми досліджень та інновацій Європейського Союзу „Горизонт Європаˮ (Horizon Europe);

         реформування діючих механізмів проведення наукової експертизи та розроблення правових засад мотивації експертної діяльності українських вчених;

забезпечення фінансування наукової діяльності закладів вищої освіти та наукових установ за результатами державної атестації наукової та науково-технічної діяльності;

розширення обсягів фінансування та диверсифікація інструментів підтримки молодих вчених (грантових, стипендіальних програм тощо);

вдосконалення механізмів та інструментів реалізації права здобувачів освіти, педагогічних, науково-педагогічних та наукових працівників на академічну мобільність.

Індикатори результативності для досягнення цілі:

         зростання охоплення дітей дошкільною освітою;

         збільшення кількості дітей з особливими освітніми потребами, охоплених  навчанням в інклюзивних групах закладів дошкільної освіти;

         зменшення різниці у результатах навчальних досягнень випускників шкіл у сільській та міській місцевості;

         скорочення частки учнів, які не досягли базового рівня з читацької, математичної, природничо-наукової грамотності за результатами України у міжнародному порівняльному дослідженні якості освіти PISA;

         щорічне збільшення навчально-практичних центрів, створених у закладах професійної (професійно-технічної) освіти та утворення Центрів професійної досконалості;

збільшення частки вступників до закладів професійної (професійно-технічної) освіти у рамках загального державного і регіонального замовлення;

         збільшення кількості шкіл, що мають доступ до високошвидкісного Інтернету;

         зростання частки педагогічних працівників, які підвищили свою цифрову компетентність;

         збільшення кількості наукових проектів, які виконуються українськими вченими в рамках програми „Горизонт Європа”;

         збільшення кількості країн-партнерів, з якими здійснюється  білатеральне (двостороннє) міжнародне науково-технічне співробітництво;

         зростання частки дослідницьких інфраструктур (у т.ч. е-інфраструктур), наукових даних та академічних текстів, доступ до яких є відкритим або прозоро регламентованим;

зростання наукоємності ВВП, в т.ч. за рахунок позабюджетних джерел;

зростання частки грантового фінансування в загальному обсязі фінансування наукових досліджень та розробок;

зростання питомої ваги видатків на фінансування наукових проєктів, грантових та стипендіальних програм для молодих вчених у загальному обсязі видатків державного бюджету на науку;

        

 

         Стратегічна ціль 3. Формування всебічно розвинутої людини, створення можливостей для творчого самовираження, сприяння її духовному та фізичному розвитку.

         Оперативна ціль 3.1. Забезпечення населення якісними і доступними культурними послугами для підвищення культурного та духовного рівня населення

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         затвердження мінімальних стандартів забезпечення громадян культурними послугами;

оновлення механізму фінансування системи забезпечення населення культурними послугами;

         модернізація інфраструктури для надання якісних культурних послуг через створення центрів культурних послуг та креативних хабів;

         створення умов для формування якісного (висококваліфікованого) кадрового забезпечення системи надання культурних послуг;

         розроблення системи моніторингу та оцінки якості культурних послуг.

         Операційна ціль 3.2. Розвиток бібліотечної справи та розвиток читання

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         приведення у відповідність до міжнародних стандартів нормативно-правової бази, що регулює бібліотечну сферу;

         модернізація матеріально-технічної бази, розширення обсягів надання
бібліотечних послуг у цифровому середовищі та забезпечення доступу до них;

         оновлення бібліотечних фондів з метою максимального задоволення
запитів користувачів бібліотек;

         підтримка видавничої справи та програм популяризації читання через
систему соціального партнерства та спільних міжвідомчих програм з органами
центральної виконавчої влади.

         Оперативна ціль 3.3. Створення сучасної, розвинутої національної мережі музеїв України

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         впровадження сучасних інформаційних та інтелектуальних технологій у музейну діяльність, зокрема створення системи електронного обліку музейних предметів, цифрового реєстру музеїв і закладів музейного типу України з актуальною інформацією для їх популяризації та управління;

         системне реформування музейної діяльності з метою перетворення музеїв та заповідників на відкритий універсальний простір, який об’єднує минуле, сучасне та майбутнє;

         сприяння міжнародній діяльності шляхом участі в спільних музейних програмах (Європейська група музейної статистики (EGMUS), міжнародний центр вивчення питань збереження та відновлення культурних цінностей (ICCROM);

         осучаснення експозицій українських музеїв;

         створення мобільних / пересувних музейних експозицій провідних музеїв України;

         формування на базі музеїв міст України культурних просторів для сприяння розвитку сучасного мистецтва, його популяризації, підтримки сучасних митців;

         створення єдиної електронної бази музеїв України (одна єдина база музеїв України);

         удосконалення системи підготовки та перепідготовки кадрів для сфери музейної справи, розвиток наукової та інноваційної діяльності в музейній справі; розвиток музейної педагогіки: створення музейних програм для дітей та дорослих, спрямованих на формування інтересу до історії, науки, культури та мистецтва.

         Оперативна ціль 3.4. Розвиток кіноіндустрії

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         підтримка виробництва та розповсюдження національних фільмів;

         збереження, відновлення, реставрація національної та кращих зразків світової кінематографічної спадщини, популяризація української кіноспадщини;

         рекламування та популяризація національних фільмів, просування послуг вітчизняної кіногалузі;

         розвиток національного кіноринку: проведення кінофестивалів, створення умов для функціонування та розвитку VoD (video and demand) платформ, розповсюдження і популяризація національного кіно з використанням новітніх технологій;

реконструкція та переоснащення відкритих для відвідування кінотеатрів, розширення мережі кінотеатрів, особливо у населених пунктах з населенням до 250 тис. мешканців;

         удосконалення системи професійної освіти у сфері кіно.

         Оперативна ціль 3.5. Розвиток культурної спадщини та збереження національної пам’яті

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         забезпечення доступності культурної спадщини та інституційної
спроможності органів охорони культурної спадщини, унормування правил та
процедур ведення господарської діяльності та будівництва на захищених
територіях;

         відновлення ефективної системи управління охороною культурної
спадщини та сприяння сталому розвитку історичних населених місць;
формування екосистеми збереження та промоції культурної спадщини та
культурних цінностей;

         забезпечення національної інфраструктури даних у сфері охорони
культурної спадщини, музейної справи, вивезення, ввезення та повернення
культурних цінностей, охорони нематеріальної культурної спадщини;

         підвищення рівня адміністративної відповідальності за порушення у
сфері охорони культурної спадщини та встановлення кримінальної
відповідальність за самочинне будівництво будівель або споруд в історичному
ареалі історичних населених місць або в буферній зоні об’єктів всесвітньої
спадщини;
          збереження та увічнення пам'яті про захисників України, борців за
незалежність та жертв тоталітарних режимів;

         популяризація в Україні та світі подій та постатей української історії;

         Оперативна ціль 3.6. Розвиток професійного мистецтва

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         підтримка окремих митців і колективів шляхом створення спеціальних грантових програм, присудження премій, проведення інформаційних кампаній;

         сприяння розвитку системи творчих резиденцій;

         програмна підтримка міжнародного мистецького обміну та мобільності митців за кордоном та в Україні;

         удосконалення механізму залучення позабюджетних коштів та коштів інших джерел, зокрема коштів меценатів, благодійної та спонсорської допомоги;

         заохочення проведення фестивалів у регіонах із використанням місцевих адміністративних і фінансових можливостей;

         забезпечення дотримання законодавчо встановлених квот щодо частки національного культурного продукту в теле- та радіоефірі;

         створення для державних і недержавних театрів та концертних організацій рівних можливостей щодо фінансової та інформаційної підтримки, зокрема створення відкритих сценічних майданчиків для фестивалів, театральних постановок, концертних програм, тренінгів;

         вдосконалення контрактної системи для керівних та творчих працівників;

         сприяння модернізації інфраструктури, оновленню обладнання та використання сучасних технологій під час виробництва мистецького продукту.

          Оперативна ціль 3.7.  Створення належних умов для занять фізичною культурою і спортом

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         проведення фізкультурно-оздоровчих та спортивно-масових заходів серед різних верств населення (у місцях масового відпочинку населення, у парках, скверах, на пляжах, за місцем роботи громадян тощо);

         розвиток неформальних спортивних рухів, вуличних тренувань та фізичної культури;

популяризація та розвиток мереж вуличних культур як засобу формування креативної особистості, сприяння створенню урбан парків. 

         Індикатори результативності для досягнення цілі:

         збільшення частки населення, що відвідала культурні заходи впродовж року;

         створення цифрового реєстру музеїв і закладів музейного типу України;

         комп’ютеризація та підключення до Інтернету 100 %  закладів культури базової мережі;

         кількість переглядів, рейтинги та касові збори фільмів визначається за допомогою системи електронного обліку квитків „Єдиний електронний квитокˮ;

         збільшення кількості збудованих реконструйованих та технічно переоснащених за державної підтримки кінотеатрів у населених пунктах з населенням не більше 250 тис. мешканців;

         зростання частки доходів закладів у формі меценатської допомоги до 4 % від загального обсягу власних доходів;

         збільшення щороку на 1,5 % кількості населення залученого до рухової активності.

 Стратегічна ціль 4. Підвищення рівня життя, активізація зайнятості  та забезпечення соціальної підтримки громадян   

         Оперативна ціль 4.1. Сприяння становленню середнього класу

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         поетапне підвищення стандартів оплати праці, у тому числі у бюджетній засфері;

         полегшення умов ведення малого бізнесу та мікробізнесу;

         усунення непрозорих схем перевірок та звітування, мінімізація особистих контактів з організаціями, які здійснюють контроль;

узгодження національного трудового законодавства з міжнародними принципами державного захисту трудових прав населення;

зменшення „тінізаціїˮ доходів та запровадження нових податкових важелів з метою усунення економічно необґрунтованої нерівності в доходах від зайнятості;

створення умов до підвищення рівня оплати праці;

формування державних стимулів до відмови населення та підприємств від незадекларованої праці.

популяризація системи цінностей, які об’єднують серединну групу суспільства і асоціюються зі способом життя середнього класу.

      Оперативна ціль 4.2. Стимулювання населення до економічної активності та сприяння його продуктивній зайнятості

Основні завдання щодо реалізації цілі:

сприяння працевлаштуванню зареєстрованих безробітних (активізація механізмів ефективного та швидкого пошуку роботи);

розширення підтримки безробітних у створенні власної справи та заннятя декларованою професійною самозайнятістю;

доповенення системи оподаткування та соціальної підтримки населення  стимулами до продуктивної зайнятості;

посилення контролю за діяльністю підприємств та їх відповідальності за порушення у сфері зайнятості та оплати праці;

подальший розвиток неформальних навчання та професійної верифікації, залучення приватних інвестицій в організацію професійного навчання працівників упродовж їх трудового життя;

розширення можливостей для зайнятості людей старшого віку та людей з інвалідністю як способу соціальної інтеграції.

 

Оперативна ціль 4.3. Удосконалення системи державних соціальних стандартів та гарантій

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         впровадження науково обґрунтованої методології визначення прожиткового мінімуму;

         упорядкування сфери застосування прожиткового мінімуму для визначення державних соціальних гарантій.

         Оперативна ціль 4.4. Підвищення рівня пенсійного забезпечення

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         зростання рівня пенсійного забезпечення, зокрема шляхом проведення щорічної індексації пенсій;

         запровадження накопичувальної системи пенсійного страхування;

         посилення відповідальності за ухилення та несплату єдиного внеску, інших обов’язкових платежів до Пенсійного фонду України;

         створення механізму призначення пенсії за досягненням особою пенсійного віку без звернення до державних органів;

         розширення складу послуг, що надаються населенню Пенсійним фондом України.

         Оперативна ціль 4.5.  Посилення адресності  надання соціальних допомог

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         надання фінансової підтримки непрацюючим працездатним членам малозабезпечених сімей та здобуття ними економічної самостійності;

         запровадження уніфікованого підходу призначення житлових субсидій домогосподарствам.

         Оперативна ціль 4.6. Розвиток системи надання адміністративних та соціальних послуг безпосередньо в територіальній громаді

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         забезпечення максимальної доступності громадян до адміністративних та соціальних послуг;

         посилення спроможності територіальних громад виконувати функції фронт-офісу у сфері  соціального захисту населення шляхом упровадження ними  електронних сервісів;

         здійснення прийняття заяв та документів для призначення соціальної підтримки уповноваженими посадовими особами виконавчого органу сільської, селищної, міської ради територіальної громади, центру надання адміністративних послуг;

         розроблення єдиного інформаційного середовища, зокрема єдиного обліку надавачів та отримувачів соціальних послуг; 

         запровадження в територіальних громадах ефективного управління на всіх етапах організації надання соціальних послуг;

         забезпечення надання в територіальних громадах базових соціальних послуг;

         забезпечення діяльності в територіальних громадах фахівців із соціальної роботи для запровадження раннього виявлення вразливості сімей / осіб та профілактики складних життєвих обставин.

          Оперативна ціль 4.7. Забезпечення інтеграції осіб з інвалідністю у суспільство

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         запровадження інноваційних підходів сприяння працевлаштуванню осіб з інвалідністю;

         удосконалення системи надання особам з інвалідністю та дітям з інвалідністю реабілітаційних послуг;

         удосконалення системи забезпечення осіб з інвалідністю технічними та іншими засобами реабілітації.

         Оперативна ціль 4.8. Формування на рівні кожної громади якісно нової системи забезпечення та захисту прав дітей

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         утворення та функціонування в кожній територіальній громаді служби у справах дітей;

         запровадження ефективних механізмів виявлення порушень прав дітей та реагування на них;

         посилення адміністративної та кримінальної відповідальності батьків, інших законних представників дітей за ухилення від виконання обов’язків по вихованню дітей та за злісне невиконання ними встановлених законом обов’язків по догляду за дитиною;

         розробка та впровадження індивідуальних корекційних програм для батьків, які не виконують батьківських обов’язків;

         вдосконалення процедур національного усиновлення у частині розподілу повноважень на різних рівнях, забезпечення проходження обов’язкового навчання кандидатами в усиновлювачі;

         нормативно-правове врегулювання дотримання об’єктивно необхідної різниці у віці між усиновлювачем і дитиною.

         Оперативна ціль 4.9. Забезпечення дотримання прав внутрішньо переміщених осіб

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         запровадження механізму збільшення житлового фонду соціального призначення для надання житла внутрішньо переміщеним особам;

         забезпечення дотримання прав внутрішньо переміщених осіб, у тому числі осіб, які проживають на тимчасово окупованих територіях України, на належне пенсійне забезпечення;

         запровадження механізму соціального захисту осіб похилого віку, які внаслідок внутрішньо переміщення втратили зв’язки зі своїми дітьми, або діти яких не можуть надавати підтримку своїм батькам;

         розроблення заходів щодо соціально-психологічної реабілітації дітей, які постраждали внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України;

         організація психологічного супроводу дітей у новому освітньому середовищі після внутрішнього переміщення;

         створення дієвих механізмів для забезпечення належного обслуговування внутрішньо переміщених осіб у закладах охорони здоров’я без обмежень порівняно з іншими особами;

         зміна підходів до надання внутрішньо переміщеним особам державної цільової підтримки для здобуття освіти;

         створення механізму сертифікації освітніх або кваліфікаційних рівнів для внутрішньо переміщених осіб, які здобули освіту на тимчасово окупованих територіях України.

         Оперативна ціль 4.10. Забезпечення послугами із професійної адаптації та психологічної реабілітації ветеранів війни та членів їх сімей

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         задоволення освітніх потреб ветеранів війни та членів їх сімей;

забезпечення послугами із професійної адаптації ветеранів війни та членів їх сімей шляхом підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації за професіями та спеціальностями;

стимулювання розвитку підприємницької ініціативи серед ветеранів війни та членів їхніх сімей;

         розроблення концепції зміни військової кар’єри на цивільну ветеранів війни та членів їх сімей;

         стимулювання широкого залучення ветеранів війни та членів їх сімей, сімей загиблих (померлих) ветеранів війни до заходів фізкультурно - ­спортивної реабілітації, ресоціалізації, здобуття нових знань та компетентностей для забезпечення власної економічної самостійності;

побудова ефективно функціонуючої системи комплексної психологічної допомоги ветеранам війни та членам їх сімей, членам сімей загиблих (померлих) ветеранів війни;

         створення системи моніторингу потреб ветеранів війни, осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, постраждалих учасників Революції Гідності, членів їхніх сімей, членів сімей загиблих (померлих) ветеранів війни у медико-психологічних, психологічних і соціальних послугах;

підвищення якості психологічних послуг, що надаються ветеранам війни та членам їх сімей, шляхом їхніх стандартизації, моніторингу та оцінки якості наданих послуг;

створення умов для доступу ветеранів війни та членів їх сімей, сімей загиблих (померлих) ветеранів війни до послуг з фізкультурно-спортивної реабілітації незалежно від місця їх проживання, у тому числі створення безперешкодного доступу до об'єктів інфраструктури фізкультурно-­спортивної реабілітації з урахуванням вимог універсального дизайну та доступності для маломобільних осіб;

забезпечення доступності та підвищення якості санаторно-курортних послуг, що надаються ветеранам війни та членам сімей загиблих (померлих) ветеранів війни;

         підтримання, зміцнення та відновлення здоров’я ветеранів війни та членів сімей ветеранів війни;

         Індикатори результативності для досягнення цілі:

підвищення рівня заробітної плати;

зменшення розриву доходів (витрат) верхніх 5 % до нижніх 20-40 %;

збільшення кількості новостворених мікро – та малих бізнесів;

питома вага неформально зайнятого населення від загальної кількості зайнятих в Україні менше 15%;

збільшення частки населення, яка відносить себе до середнього класу;

збільшення розміру прожиткового мінімуму до реальної його величини;

         збільшення кількості непрацюючих працездатних осіб з числа малозабезпечених сімей, які повернулися на ринок праці або відкрили власну справу;

         отримання адміністративних та соціальних послуг мешканцями  територіальних громад  через посадових осіб виконавчого органу сільської, селищної, міської ради територіальної громади, центру надання адміністративних послуг або через офіційний веб-сайт Мінсоцполітики, інтегровані з ним інформаційні системи органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, Єдиний державний веб-портал електронних послуг;

         збільшення чисельності фахівців із соціальної роботи, які працюють в об’єднаних територіальних громадах;

         збільшення кількості недержавних надавачів соціальних послуг, залучених до надання соціальних послуг за рахунок бюджетних коштів;

         збільшення кількості об’єднаних територіальних громад, де надаються базові соціальні послуги;

         збільшення надходжень до Пенсійного фонду від сплати єдиного внеску;

         збільшення кількості осіб з інвалідністю, які скористалися послугами з працевлаштування за сприяння Державної служби зайнятості;

         збільшення кількості осіб з інвалідністю та дітей з інвалідністю, яким надано реабілітаційні послуги, зростання кількості послуг за принципом „гроші ходять за людиною”;

         забезпечення осіб з інвалідністю технічними та іншими засобами реабілітації на 100 % від потреби;

         забезпечення безпечного догляду і виховання кожної дитини в сімейному або наближеному до сімейного середовищі;

         забезпечення захисту прав, свобод і законних інтересів внутрішньо переміщених осіб;

зниження рівня бідності серед усіх соціальних і демографічних груп населення.

         Стратегічна ціль 5. Забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у всіх сферах життя суспільства та впровадження європейських стандартів гендерної рівності.

         Оперативна ціль 5.1. Формування ґендерно чутливого законодавства у сфері забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         комплексне впровадження принципів ґендерної рівності та недискримінації до регуляторно-нормативних документів в трудовій сфері;

         урахування ґендерного компонента в програмах економічного та соціального розвитку з урахуванням актуальних потреб галузей, регіонів та територіальних громад;

         розвиток системи моніторингу імплементації ґендерного підходу через використання механізмів гендерного аналізу, експертизи та аудиту;

         створення комплексної системи реагування на випадки дискримінації за ознакою статі.

         Оперативна ціль 5.2. Виконання договірних та інших міжнародних зобов’язань щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

         формування дієвого механізму досягнення збалансованого представництва жінок і чоловіків у сфері політики та державного управління з урахуванням категорій посад службовців;

         виконання державної програми, спрямованої на подолання ґендерних диспропорцій в трудовій сфері, зокрема, зменшення розриву між жінками і чоловіками в оплаті праці;

         реалізація проектів із залученням міжнародних організацій та громадських об’єднань, діяльність яких спрямовується на забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у суспільстві, зокрема, зміцнення державно-приватного партнерства у сфері забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків;

         розроблення Державної програми забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2026 року;

         використання високоефективних технологій, зокрема інформаційно-комунікаційних технологій, для сприяння розширенню прав та можливостей жінок.

         Оперативна ціль 5.3. Подолання ґендерних стереотипів та інших форм дискримінації

         Основні завдання щодо реалізації цілі:

формування у суспільстві культури недискримінаційності, зокрема гендерної рівності, у тому числі шляхом проведення навчально-просвітницьких заходів, спрямованих на  ліквідацію всіх форм дискримінації;

         посилення роботи, спрямованої на ліквідацію укорінених ґендерних стереотипів, що мають дискримінаційний характер щодо жінок та чоловіків, зокрема через проведення інформаційно-просвітницьких кампаній, присвячених рівному статусу і обов’язкам жінок і чоловіків у приватній та громадській сферах, спрямування діяльності засобів масової інформації на відмову від поширення дискримінаційних щодо жінок стереотипних матеріалів та створення позитивного образу жінок в суспільстві;

         формування толерантного та недискримінаційного освітнього середовища у закладах освіти різних рівнів;

         дослідження стану відображення стереотипів за ознакою статі на психоемоційному благополуччі жінок і чоловіків та надання відповідної допомоги, зокрема психологічної, представникам обох статей;

         приведення існуючих в Україні статистичних показників у відповідність до рекомендованих міжнародними стандартами; запровадження додаткових спостережень або включення в існуючі спостереження додаткових показників з метою повного відображення становища жінок і чоловіків в Україні;

         посилення безпеки в територіальних громадах та здійснення заходів щодо запобігання дискримінації за ознаками статі, раси, національності, віросповідання, віку тощо.

        

         Індикатори результативності для досягнення цілі:

         сформовано гендерний паритет у політичній та соціально-економічній сферах;

         досягнуто позитивної динаміки у подоланні всіх форм і проявів дискримінації за ознакою статі.

 

Механізм реалізації та цільові показники

Стратегію передбачається реалізувати до 2030 року.

Реалізація Стратегії проводиться шляхом розроблення кожні два роки плану заходів щодо реалізації стратегічних цілей та завдань, визначених Стратегією; проведення моніторингу виконання індикаторів результативності, суспільного діалогу і широкого залучення громадськості, розвитку міжнародної співпраці за напрямами, зазначеними у  Стратегії.

Моніторинг та оцінювання ефективності реалізації Стратегії ґрунтуватиметься на результатах виконання плану заходів щодо реалізації стратегічних цілей та завдань, визначених Стратегією, та досягнення індикаторів результативності процесу реалізації цілей та завдань.

Органами, що забезпечують реалізацію цієї Стратегії, є міністерства, інші центральні органи виконавчої влади; Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації; органи місцевого самоврядування. 

Виконання Стратегії спрямоване на зростання добробуту населення,  забезпечення права людини на охорону здоров’я, рівного доступу до якісної освіти, створення умов, необхідних для культурного та фізичного розвитку, впровадження ефективної системи соціальної підтримки громадян і зменшення соціальної нерівності.

 

Фінансове забезпечення

Реалізація Стратегії фінансуватиметься в межах коштів державного та місцевих бюджетів,  коштів Пенсійного фонду України та фондів  державного соціального страхування, міжнародної технічної допомоги, позики міжнародних фінансових організацій, з інших джерел, не заборонених законодавством.