Про схвалення Стратегії реформування психоневрологічних, інших інтернатних закладів та деінституціоналізації догляду за повнолітніми особами з інвалідністю та особами похилого віку до 2034 року і затвердження операційного плану заходів з її реалізації у 2025-2026 роках

СХВАЛЕНО

розпорядженням Кабінету Міністрів України

від                  2024 р. №            

 

СТРАТЕГІЯ
реформування психоневрологічних, інших інтернатних закладів та деінституціоналізації догляду за повнолітніми особами з інвалідністю та особами похилого віку до 2034 року

 

Загальна частина

Стратегія реформування психоневрологічних, інших інтернатних закладів та деінституціоналізації догляду за повнолітніми особами з інвалідністю та особами похилого віку до 2034 року (далі – Стратегія) є довгостроковим програмним документом, спрямованим на формування сучасної, людиноцентричної, інклюзивної та ефективної системи підтримки осіб з інвалідністю та осіб похилого віку. Вона визначає цілі та завдання, реалізація яких дозволить створити необхідну інфраструктуру (нові форми догляду, соціальні та інші послуги, ринок їх надавачів) для забезпечення права осіб з інвалідністю та осіб похилого віку на самостійне життя і включення до місцевої громади.

Цільовою групою Стратегії є повнолітні особи з інвалідністю та особи похилого віку, зокрема, які страждають на психічні розлади, а також члени їхніх сімей.

Основними підходами, на яких ґрунтується ця Стратегія, є забезпечення прав осіб з інвалідністю та осіб похилого віку, зокрема шляхом деінституціоналізації догляду за ними. Це передбачає створення можливостей для реалізації права осіб з інвалідністю та осіб похилого віку на участь у соціальному житті, права мати вибір щодо того, в якому оточенні та в яких умовах вони бажають проживати, а також отримувати соціальні, медичні та інші послуги у місцевих громадах^[1] та звертатися за захистом своїх прав і свобод, зокрема, мати доступ до необхідної інформації та правової допомоги без будь-яких обмежень і бар’єрів^[2].

Реалізація таких підходів потребує докорінного реформування мережі психоневрологічних та інших інтернатних закладів, що сьогодні здійснюють догляд та медичне обслуговування осіб з інвалідністю та осіб похилого віку, а також передачі відповідних функцій на рівень територіальних громад, розвиток системи підтримки членів сімей таких осіб. Також відповідних змін потребує законодавство, що регулює відносини у зазначеній сфері, зокрема в частині визначення механізмів забезпечення і здійснення прав осіб з інвалідністю та осіб похилого віку, відмови від невиправданого обмеження їх дієздатності, запобігання дискримінації за ознаками стану здоров’я та/або віку, а також перехресній (множинній) дискримінації тощо.

Кінцевою метою Стратегії є створення необхідних умов (правових, економічних, соціальних, інфраструктурних) для соціальної інтеграції та реалізації права на незалежне життя осіб з інвалідністю та осіб похилого віку у своїх громадах.

У цьому контексті незалежне життя передбачає можливість таких осіб реалізувати власний економічний і соціальний потенціал, захищати власні права і свободи, брати активну участь у всіх аспектах життя своїх громад і суспільства загалом, і водночас мати доступ до необхідного догляду та підтримки без вилучення зі звичного соціального оточення, зміни звичного способу життя та умов проживання.

Розроблення Стратегії відповідає зобов’язанням України в межах Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, а також передбачено Планом України, що схвалений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18.03.2024 № 244, з метою реалізації ініціативи ЄС „Ukraine Facility”, запровадженої Регламентом (ЄС) Європейського Парламенту та Ради (ЄС) від 29.02.2024 № 2024/792.

 

Опис проблем, які зумовили прийняття Стратегії, і нормативно-правових актів, що діють у відповідній сфері 

Згідно з частиною другою статті 3 Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Відтак, забезпечення гідного життя для осіб з інвалідністю та осіб похилого віку та створення суспільства рівних прав і можливостей визначено одним із головних завдань держави, зокрема, зважаючи на міжнародні стандарти у сфері прав цих осіб.

Поточний стан справ із забезпеченням цих прав зумовлює потребу у перегляді державних політик, зокрема, у сферах соціального захисту населення, охорони здоров’я, освіти, зайнятості населення, житлової політики та з захисту прав людини.

Наявна система підтримки осіб похилого віку та осіб з інвалідністю в Україні сфокусована на інституційному догляді, що є застарілим підходом, який не враховує індивідуальних потреб людини та сучасних стандартів гідних умов життя. Особи, що перебувають в закладах інституційного догляду (психоневрологічних інтернатів, будинках-інтернатах для осіб похилого віку та осіб з інвалідністю, дитячих будинках-інтернатах, та інших закладах стаціонарного догляду) стикаються з великою кількістю складнощів та порушенням своїх прав, зокрема, права на повагу до приватного життя, на захист від поводження, що принижує гідність особи. У багатьох інтернатних закладах мешкають понад сто осіб одночасно, що унеможливлює надання індивідуалізованих соціальних послуг і підтримки. Такі заклади найчастіше розташовані у сільській місцевості на околицях населених пунктів, що ізольовує їх мешканців та утруднює доступ до необхідних послуг та працевлаштування.

Чинниками, що зумовлюють високий рівень інституціоналізації осіб похилого віку та осіб з інвалідністю в Україні та перешкоджають у реалізації цими особами своїх прав передусім права на незалежне життя, є, зокрема:

брак альтернативних форм підтримки, таких як підтримане проживання, підтримка персональних асистентів, догляд вдома, денний догляд;

брак доступних транспортних послуг, що обмежує можливості для осіб похилого віку та людей з інвалідністю отримувати необхідні послуги на рівні громади;

недоступність необхідних соціальних послуг, що є наслідком різної спроможності громад (матеріальної, кадрової, фінансової), неякісної оцінки потреб мешканців територіальних громад у соціальних послугах та недостатню розвиненість ринку надавачів таких послуг, особливо у сільській місцевості;

брак кваліфікованих спеціалістів (соціальних працівників, соціальних педагогів, психологів, юристів), які можуть надавати якісні послуги людям з інвалідністю та особам похилого віку на рівні громад;

брак соціального житла та житла з підтримкою у громадах, а також нерозвиненість інших форм забезпечення потреби у житлі, зокрема, внутрішньо переміщених осіб;

брак послуг із психічного здоров’я та психосоціальної підтримки на рівні громад для створення безпечного середовища та виявлення проблем психічного здоров'я на ранній стадії;

відсутність дієвих механізмів та послуг (фахового консультування та  підтримки щодо професійної підготовки, працевлаштування та зайнятості) для забезпечення навчання та працевлаштування осіб з інвалідністю, що перешкоджає реалізації ними свого потенціалу, посилює їх соціальне виключення та обмежує доступні їм життєві альтернативи поза проживанням в інституціях;

поширеність упереджень та дискримінації щодо осіб з інвалідністю та осіб похилого віку у суспільстві, зокрема, на ринку праці, а також домінування медичної моделі сприйняття інвалідності, яка пов’язує інвалідність передусім із потребою у лікуванні, на противагу до моделі прав людини, яка зосереджена на прийнятті різноманіття та усуненні бар’єрів, що перешкоджають людям з інвалідністю брати повноцінну участь у житті суспільства;

низький рівень захищеності осіб з інвалідністю, що страждають на психічні розлади, щодо реалізації прав своїх прав; високий рівень позбавлення таких осіб дієздатності, тобто права приймати рішення щодо власного життя, складність поновлення дієздатності та нерозвиненість програм підтриманого прийняття рішень;

збройна агресія російської федерації, що призводить до суттєвого зростання частки осіб з інвалідністю, осіб похилого віку, що втратили житло та зв'язки з рідними, які забезпечували їм догляд, та потребують підтримки, а також до зменшення мережі закладів соціального захисту та соціального обслуговування, які надавали послуги таким особам, через їх руйнування або тимчасову окупацію частини території України, де ці заклади розташовані.

Законодавче забезпечення у сфері дії Стратегії складається з Конституції України, Цивільного кодексу України, Законів України „Про соціальні послуги”, „Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні”, „Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні”, „Основи законодавства України про охорону здоров’я”.

Стратегічні цілі та завдання Стратегії знаходяться у взаємозв’язку із положеннями інших стратегічних і програмних документів, зокрема схвалених розпорядженнями Кабінету Міністрів України від 11.01.2018 № 10 „Про схвалення Стратегії державної політики з питань здорового та активного довголіття населення на період до 2022 року”, від 14.04. 2021 № 366 „Про схвалення Національної стратегії із створення безбар’єрного простору в Україні на період до 2030 року” та від 07.04.2021 № 285 „Національний план дій з реалізації Конвенції про права осіб з інвалідністю на період до 2025 року”.

При розробленні Стратегії також враховано положення указів Президента України від 30.09.2019 № 722 „Про Цілі сталого розвитку України на період до 2030 року”, від 24.03.2021 № 119 „Про Національну стратегію у сфері прав людини», від 02.06.2021 № 225 „Стратегія людського розвитку до 2025 року” та розпоряджень Кабінету Міністрів України від 03.03.2021 № 179 „Національна економічна стратегія на період до 2030 року”, від 30.09.2024 № 922  „Про схвалення Стратегії демографічного розвитку України на період до 2040 року”, від 27.12. 2017 № 1018 „Концепція розвитку охорони психічного здоров’я в Україні на період до 2030 року”.

Стратегію розроблено з урахуванням Цілей сталого розвитку до 2030 року, проголошених резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від 25.09.2015 № 70/1, положень Конвенції про права осіб з інвалідністю, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейської конвенції з прав людини), Європейської соціальної хартії (переглянутої).

 

Міжнародні зобов’язання

Сучасні підходи до прав осіб з інвалідністю визначено передусім у Конвенції про права осіб з інвалідністю, яка, зокрема  встановлює право осіб з інвалідністю на незалежне життя та включення до суспільства.

Відповідно до взятих зобов'язань, Україна повинна вживати всіх належних заходів для надання особам з інвалідністю можливості вести незалежний спосіб життя й всебічно брати участь у всіх аспектах соціального, економічного та культурного життя. Ці заходи серед іншого мають включати виявлення та усунення перепон і бар’єрів, що перешкоджають доступності об’єктів і послуг.

Окрім того, Україна повинна вживати заходів для того, щоб сприяти повній реалізації особами з інвалідністю права жити у звичайних місцях проживання, та повному включенню й залученню цих осіб до місцевої спільноти. Для цього Україна має забезпечувати доступ осіб з інвалідністю до широкого спектра послуг на базі місцевої спільноти з метою недопущення ізоляції або сегрегації. Для цього повинні скасовуватися всі форми інституціоналізації, припинитися нове розміщення в інституціях і скорочуватися інвестиції в інтернатні заклади.

Ратифікувавши Європейську соціальну хартію (переглянуту), Україна приєдналась до держав, що визнають метою своєї політики досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, визначені частиною 1 Хартії. Зокрема, стаття 15 закріплює право осіб з інвалідністю на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспільства.

Керівні принципи з деінституціоналізації, зокрема в надзвичайних ситуаціях (далі — Керівні принципи) схвалені Комітетом з прав людей з інвалідністю ООН у 2022 році^[3], роз’яснюють окремі положення Конвенції, а також покликані слугувати основою для планування процесів деінституціоналізації та запобігання інституціоналізації. Відповідно до Керівних принципів заходи спрямовані на деінституціалізацію та закриття інтернатних закладів не можуть бути зупинені під час надзвичайних ситуацій, таких як конфлікти, натомість їх реалізація повинна бути прискорена.

Сучасні міжнародні підходи до сприяння активному довголіттю та дотриманню прав осіб похилого віку так само наголошують на важливості підтримки незалежності людей похилого віку. Зокрема, Мадридський Міжнародний план дій з проблем старіння^[4], підкреслює важливість посилення незалежності осіб похилого віку та сприянню реалізації ними права на безпечне старіння у тому місці проживання, яке обрали вони самі, а також на надання такої підтримки, що розглядає зазначених осіб як гетерогенну групу людей з різними потребами, життєвими ситуаціями, вподобаннями та бажаннями.

Окрім цього, Україна також повинна виконати низку зобов’язань в рамках підготовки до вступу до Європейського Союзу. Так, у звіті Європейської комісії за 2023 рік зазначається, що у 2024 році Україна має докласти додаткових зусиль аби забезпечити для людей з інвалідністю можливість користуватися правами, гарантованими для них Конвенцією, а також для застосування законодавства про права людей з інвалідністю та стандартів безбар'єрного середовища при відновленні та реконструюванні інфраструктури. Реформа деінституціалізації для дорослих у звіті визначається як одна з пріоритетних реформ.

План України, програми фінансової підтримки України від Європейського Союзу протягом 2024-2027 років, що має сприяти європейській інтеграції України та подальшому стійкому розвитку економіки, містить наскрізний напрям реалізації змін у сфері людського капіталу. Реформи, передбачені в рамках цього напрямку, серед іншого, мають сприяти розвитку соціальної інфраструктури, соціальних послуг, альтернативних форм підтримки на рівні громади та деінституціоналізації догляду за особами з інвалідністю та особами похилого віку.

Зважаючи на взяті Україною зобов'язання та прагнення покращити якість життя людей з інвалідністю та осіб похилого віку, одним з основних завдань Міністерства соціальної політики є робота над створенням умов, які б забезпечували самостійне та незалежне життя у громаді, участь осіб з інвалідністю та осіб похилого віку в соціально-економічному житті громади та суспільства. Створення таких умов в перспективі уможливить поступове припинення влаштування осіб в заклади інтернатного типу та поступову ліквідацію/трансформацію цих закладів.

 

Аналіз поточного стану справ, тенденції та обґрунтування щодо необхідності розв’язання виявлених проблем

У 2024 році частка осіб у віці 65 років і старше становить 22%^[5] і в перспективі зростатиме, вимагаючи відповідного соціального захисту з боку держави. В Україні станом на початок 2024 року налічувалось 9,94 млн пенсіонерів, з них 7,71 млн осіб, що отримують пенсію за віком^[6] та 59,3 тис.осіб, що отримують соціальну пенсію^[7]. Спостерігається старіння населення, яке в перспективі прогресуватиме: очікується, що до 2035 року кожен п’ятий українець буде особою у віці понад 65 років^[8].

Війна призводить до суттєвого зростання частки осіб з інвалідністю, які потребуватимуть соціальних та інших послуг спрямованих на інтеграцію особи у соціально-економічне життя. У 2021 році в Україні було 2,7 млн осіб з інвалідністю, а за час повномасштабного вторгнення їхня кількість збільшилася приблизно на 10%^[9] і на початок 2024 року становила приблизно 3 млн осіб. Тривала збройна агресія російської федерації проти України зумовлює ризики  зростання в Україні кількості осіб з інвалідністю серед цивільних та ветеранів, а також людей похилого віку, що втратили житло, та потребують підтримки для продовження самостійного життя та інтеграції у громадах, зокрема соціальних та інших послуг.

Сучасна система підтримки осіб похилого віку та осіб з інвалідністю в Україні сфокусована на інституційному догляді. Така модель є застарілою і не враховує індивідуальних потреб людини та сучасних стандартів гідних умов життя. Інституційний догляд або інституції – це заклади стаціонарного догляду, у яких: 1) мешканці ізольовані від громади та/або змушені жити разом; 2) мешканці не мають належного контролю над своїм життям та над рішеннями, що на них впливають; 3) вимоги установи мають пріоритет над індивідуальними потребами мешканців.

В Україні до закладів інституційного догляду відносяться психоневрологічні інтернати, будинки-інтернати для осіб похилого віку та осіб з інвалідністю, дитячі будинки-інтернати, інші заклади стаціонарного догляду, у тому числі приватної форми власності^[10]. У 2020-2021 роках спостерігалась тенденція до збільшення кількості осіб, що вибували з інституцій з причини працевлаштування або повернення додому до проживання в родинному оточенні. Водночас через збройну агресію російської федерації кількість осіб, що були зараховані до інтернатних закладів послідовно зростає. Так, протягом у 2020 році до інтернатних закладів було влаштовано 3130 осіб, у 2021 — 4533, у 2022 — 5200, у 2023 — 5507.

На початок 2024 року Україна залишається однією з країн, де значна кількість громадян проживає в інтернатних закладах, зокрема молодь з інвалідністю. Так, в інтернатних закладах системи соціального захисту обласного рівня перебувало 37759 осіб, з них 23665 осіб  — у 152 психоневрологічних інтернатах, 10940 осіб — у 69 будинках-інтернатах для осіб похилого віку та осіб з інвалідністю, 3154 осіб — у 36 дитячих будинках-інтернатах. Окрім цього 9022 особи перебували у 300 стаціонарних відділеннях постійного або тимчасового проживання територіальних центрів соціального обслуговування (надання соціальних послуг), що функціонують на рівні територіальних громад. Під час війни деякі з них були пошкоджені або зруйновані внаслідок російських обстрілів, частина перебувала або перебуває в тимчасовій окупації в Донецькій, Запорізькій, Луганській, Харківській, Київській, Херсонській та інших областях (зокрема на початок 2024 року 6 —  будинків-інтернатів, 8 — психоневрологічних диспансерів та 1 — пансіонат д^[11]ля ветеранів війни та праці перебували в тимчасовій окупації). Окремі заклади або їх мешканці були переселені в безпечніші регіони, що призвело до перенаселеності й погіршення умов проживання осіб з інвалідністю та осіб похилого віку.

Україна витрачає на утримання інтернатних закладів системи соціального захисту значні кошти, абсолютна більшість з яких йде на оплату комунальних послуг та оплату праці технічного та адміністративного персоналу. Так, у 2023 році з державного бюджету на це було виділено 7,7 мільярда гривень; ще 1 мільярд з коштів Пенсійного фонду та державної соціальної допомоги.

У такого високого рівня інституціалізації осіб з інвалідністю та осіб похилого віку в Україні є низка причин. Однією з них є брак альтернативних форм підтримки, таких як підтримане проживання, підтримка персональних асистентів, догляд вдома, денний догляд, а також брак доступних транспортних послуг, що обмежує можливості для осіб похилого віку та людей з інвалідністю залишатися у своїх громадах та отримувати необхідну допомогу. Водночас послугу з догляду вдома отримує значна кількість осіб (так, у 2019 році послугою було охоплено 500 тис. осіб, а у 2023 році — 434,7 тис. осіб^[12]), забезпечення іншими соціальними послугами осіб за місцем проживання дотепер залишається низьким. Наприклад, охоплення послугою соціальної адаптації за аналогічний період зменшилося майже вдвічі з 295 тис. осіб у 2019 році до 153 тис. осіб у 2023 році, зокрема, через закриття денних відділень при комунальних установах, що надають соціальні послуги.

Окрім того, надання послуг є нерівномірно розвиненим серед регіонів України, а також серед громад однієї області, що є наслідком різної спроможності громад (матеріальної, кадрової, фінансової). До прикладу, послугу денного догляду для дорослих у 2021 році було надано 5343 особам, з них 1794 осіб отримали її у територіальних громадах Дніпропетровської області; у 2023 році — 4700 особам, з них майже більшість (4500 осіб) отримали її у громадах Дніпропетровської області. Недостатня розвиненість ринку надавачів багатьох соціальних послуг також обмежує вибір осіб з інвалідністю та осіб похилого віку вільно обирати надавача. Своєю чергою це не стимулює наявних надавачів послуг підвищувати їх якість.

Недостатня розвиненість ринку надавачів соціальних послуг також пояснюється низькою якістю бюджетного планування на рівні територіальних громад. Так, у 2022 році виконання бюджету за видатками на соціальну сферу становило 83,17% до уточнення річного плану (майже 5,9 млрд грн не використано). За підсумками 2023 року аналогічні показники становили 90,97% до уточненого річного плану (не використано майже 4,45 млрд грн). Ця проблема створює ризики, коли жителі громад не отримуватимуть послуги відповідно до своїх потреб.^[13]

Розвиток ринку недержавних надавачів гальмує також відсутність рівних умов для фінансування державних/комунальних та недержавних надавачів. У зв’язку з обмеженістю бюджетних коштів реалізація укладеного договору соціального замовлення з недержавними надавачами може гальмуватися через затримки виплат із бюджету. Водночас державні/комунальні надавачі мають стале фінансування. Окрім того, у разі гострого дефіциту коштів місцевих бюджетів є випадки, коли фізичні особи, які надають послуги з догляду, невчасно отримують гарантовані законодавством компенсації. Це призводить до того, що недержавні надавачі не мають мотивації долучатися до надання послуг, а відповідно жителі обмежені у виборі надавача послуг.^[14]

Проблемою залишається також проведення оцінки потреб мешканців територіальних громад у соціальних послугах. Так, у 2019 році соціальними послугами за місцем проживання було охоплено 1,2 млн осіб з 1,3 млн осіб, які були виявлені як такі, що їх потребують; у 2023 році — 1 млн осіб з 1,1 млн, тобто майже більшість. Разом з тим, наявні дослідження демонструють, що не всі територіальні громади проводять оцінку потреб у соціальних послугах відповідно до вимог чинного законодавства, обмежуючись спрощеним та формальним підходом, який не дозволяє якісно оцінити, надання яких послуг бракує у громаді, нерідко занижуючи обсяг потреби або формуючи його так, аби його можливо було задовольнити з наявних у громаді ресурсів^[15].

Іншою важливою причиною інституціалізації догляду за особами з інвалідністю та особами похилого віку, що потребують догляду та/або є маломобільними, є брак соціального житла та житла з підтримкою у громадах, а також нерозвиненість інших форм забезпечення потреби у житлі людей, які його втратили, зокрема, внутрішньо переміщених осіб. За інформацією обласних, Київської міської військових адміністрацій станом на 15.10.2024 року в Україні налічується 614 квартир в багатоквартирних жилих будинках, де проживає 1140 осіб, 113 садибні (одноквартирні) жилі будинки, де мешкає 273 осіб; 275 жилих приміщень у соціальних гуртожитках, де проживає 421 особа. Це весь обсяг фонду соціального житла, яке надається громадянам у порядку черги на одержання соціального житла. Частина об’єктів потребує капітального ремонту та є непридатною для проживання. Жодною з територіальних громад не повідомлено про початок будівництва соціального житла починаючи з 2022 року. При цьому, станом на жовтень 2024 року, загальна чисельність громадян, які перебувають на соціальному квартирному обліку, складає 7835 осіб.

Також і відсутність дієвих механізмів для навчання та працевлаштування осіб з інвалідністю перешкоджає реалізації ними свого соціального та економічного потенціалу, посилює їх соціальне виключення та обмежує доступні їм життєві альтернативи поза проживанням в інституціях. Відсоток працевлаштування осіб з інвалідністю в Україні доволі низький порівняно з іншими країнами: так, на початок 2024 року лише 17,4% (448,2 тис.) осіб з інвалідністю були залучені на ринку праці. Для порівняння, у Великобританії працює 53% працездатних людей з інвалідністю, у Франції – 44%, у США – 23%^[16].

В Україні люди з інвалідністю часто стикаються з упередженнями, що вони не можуть ефективно здійснювати трудову діяльність. Це призводить до дискримінації при прийомі на роботу та під час реалізації права на працю. Не зважаючи на те, що більшість роботодавців (60,3%), за даними опитування Державної служби зайнятості, не бачать перешкод у працевлаштуванні осіб з інвалідністю, менш ніж 10% готові брати їх на роботу. При цьому, 7,8% роботодавців вважають основними перешкодами у працевлаштуванні осіб з інвалідністю непідготовлені робочі місця, а 4,9% – нестачу якісних послуг та інфраструктури. Охоплення осіб з інвалідністю послугами працевлаштування та навчання у центрах Державної служби зайнятості також є дуже низьким: у 2024 році частка осіб з інвалідністю серед отримувачів таких послуг становила 5,6%, що лише на 0,3 % більше порівняно з 2023 роком.

Проблема з упередженим ставленням роботодавців погіршується також відсутністю належної кількості доступних робочих місць, облаштованих засобами  розумного пристосування та забезпечених безбар’єрною  інфраструктурою, а також невідповідним рівнем освіти серед осіб з інвалідністю через незабезпечення фізичної доступності освітніх закладів і неадаптованість та неінклюзивність навчального процесу та програм.

Дослідження проведене Карітас України у чотирьох областях показало, що особи з інвалідністю стикаються з численними викликами при працевлаштуванні. Так, 42% осіб з інвалідністю зустрічаються з перешкодами ще під час пошуку роботи; найчастіше – це соціальні бар’єри та недостатня доступність інформації про вакансії. Водночас значна частина респондентів дослідження (72%) висловила потребу в додатковому навчанні для працевлаштування, а також у підтримці колег та роботодавця на робочому місці (86%). Дослідження також демонструє важливість наявності адаптивних технологій та обладнання на робочому місці^[17].

Упередження, з якими стикаються люди з інвалідністю при працевлаштуванні, є частиною стигматизації людей з інвалідністю, яка є поширеною в України. За даними досліджень, люди з інвалідністю досі відчувають дискримінацію у багатьох сферах життя, зокрема, щодо 1) мобільності та можливості пересуватися за межами помешкання (зокрема, мова про відсутність адаптації громадського транспорту); 2) архітектурної доступності до об’єктів публічного простору (зокрема, мова про відсутність пандусів, ліфтів, пласких сходів); 3) працевлаштування (зокрема, мова про формальне ставлення роботодавців щодо виконання встановлених законодавством квот щодо працевлаштування осіб з інвалідністю), 4) доступу до інформації про можливості для людей з інвалідністю, зокрема щодо соціальних послуг та реабілітації^[18]. Сприйняття інвалідності в Україні в цілому ґрунтується на медичній моделі на противагу моделі прав людини та створення сприятливих умов для реалізації цих прав. Особи з інвалідністю стикаються з викликами щодо рівної участі та рівних можливостей. Фізичні, правові, інформаційні, комунікаційні, поведінкові бар’єри, а також важке фінансове становище обмежують їхній доступ до соціальних послуг та охорони здоров’я, а також до ефективних правових засобів захисту від порушень прав людини, яких вони зазнають. Ці проблеми гостріше проявляються в регіонах постраждалих від війни, де інвалідність є особливо розповсюдженою серед осіб похилого віку, та осіб, що мешкають у сільський місцевості самі, або лише з одним членом сім’ї^[19]. З дискримінацією, зокрема у доступі до ринку праці, стикаються і люди похилого віку.

Також і ті особи похилого віку та особи з інвалідністю, що перебувають в інтернатних закладах, стикаються з великою кількістю складнощів та порушенням своїх прав. У багатьох інтернатних закладах мешкають понад сто осіб одночасно – це унеможливлює надання індивідуалізованих соціальних послуг і підтримки. Окрім того, через розташування закладів переважно у сільській місцевості на околицях населених пунктів їх мешканці є ізольованими від інших мешканців громади, а доступ до необхідних соціальних і медичних послуг, а також можливостей працевлаштування є утрудненим. Моніторингові візити Уповноваженого Верховної Ради України до закладів інституційного догляду, зокрема психоневрологічних інтернатів, психіатричних лікарень, приватних закладів догляду за людьми похилого віку, здійснені у рамках роботи Національного превентивного механізму вказують на порушення таких прав підопічних інтернатних закладів як право на життя та безпеку, на охорону здоров’я та медичну допомогу, на достатній життєвий рівень, на повагу до приватного та сімейного життя, на ефективні засоби юридичного захисту, на володіння своєю власністю, на інформацію, на захист від катувань, жорстокого та нелюдського або такого, що принижує гідність особи поводження, права осіб з інвалідністю тощо^[20].

При цьому, особи з інвалідністю, які страждають на психічні розлади, є найменш захищеною групою щодо реалізації прав людини. Рівень інституціоналізації догляду за особами з психічними розладами є дуже високим — вони становлять понад 60% всіх отримувачів послуги стаціонарного догляду. Станом на 1 липня 2024 року 35 000 осіб позбавлені дієздатності, тобто, не мають можливості приймати рішення щодо власного життя. Відмова у визнанні правосуб’єктними осіб з інвалідністю, які страждають на психічні розлади, є безпосереднім порушенням, що впливає на реалізацію нею інших її прав^[21]. При цьому, значна частина осіб, що визнані недієздатними проживають саме в інтернатних закладах системи соціального захисту: так, в період з 2019 – 2023 рік в інституціях проживало від 37% (у 2020 році) до майже 50% (у 2022 році) таких осіб^[22]. До того ж, в останні роки наявна тенденція до зростання кількості осіб, що визнаються недієздатними (вперше або повторно): так, у 2021 році 1,5 тисячі осіб було визнано судом недієздатними, у 2022 році – 2,3 тисячі, у 2023 році – 3,6 тисяч.

Відновлення правосуб’єктності (поновлення дієздатності) є одним із найбільш суттєвих викликів для осіб з інвалідністю, які страждають на психічні розлади, адже лише 22% рішень ухвалюються на їхню користь. Згідно з аналізом ММПЛУ 283 судових рішень, ухвалених у справах, коли сторони зверталися із заявою про поновлення дієздатності у 2020-2021 роках, лише у 22% випадків (всього 62) такі заяви були задоволені. Здебільшого справи про поновлення цивільної дієздатності заяви були подані керівниками інтернатних закладів або родичами, які стверджували, що стан осіб з інвалідністю суттєво покращився, та надавали відповідні медичні документи. Проте в більшості цих випадків суди відхиляли справи на підставі відповідних висновків судово-психіатричної експертиз^[23]. У 2022-2023 роках кількість поновлень у дієздатності судами була ще нижчою і склала в середньому 15 осіб за рік.

Поруч з усім вищевикладеним, наразі в інтернатних закладах перебуває понад 10,6 тис. осіб, що є ліжковохворими; ще 25 тис. таких осіб отримують послуги з догляду вдома. Тобто, певна частка населення за станом здоров’я все одно потребуватиме послуги саме стаціонарного догляду, тому повна ліквідація надавачів послуги стаціонарного догляду не є можливою. При цьому такі послуги мають надаватися в рамках програм надання стаціонарного догляду на рівні громади^[24], а до надання доглядових послуг та іншої підтримки має застосовуватися підхід заснований на дотриманні прав людини. Такий підхід гарантує повагу до гідності отримувачів послуги стаціонарного догляду, забезпечення адекватними житловими умовами, право на приватність та можливість підтримувати контакт з сім'єю та близькими, а також участь у прийнятті рішень про власний догляд та інші послуги, зокрема, медичні. Важливу роль для забезпечення індивідуальних потреб мешканців та бар'єром для запобігання виникнення інституційної культури відіграє кількість отримувачів послуги, що отримують послугу стаціонарного догляду проживаючи в одному місці. Наприклад, у Швеції місткість таких закладів у громадах обмежили максимальною кількістю мешканців у 6 осіб. Окрім того, згідно з місцевим законодавством, вони мають бути розташовані у звичайних житлових будинках.

Окрім місткості закладу важливо враховувати також дотримання інших прав особи та індивідуальних потреб, таких як можливість вільного вибору надавача, право на якісні послуги та контроль за якістю, можливість участі у житті громади тощо. Для дотримання гарантій якості послуг та безпеки їх отримувачів важливу роль має відігравати незалежний контроль за діяльністю надавачів послуг стаціонарного догляду та моніторинг якості надання догляду та підтримки.

 

Мета Стратегії

Метою Стратегії є забезпечення прав осіб з інвалідністю та осіб похилого віку, зокрема створення умов для їх незалежного життя у звичному середовищі, а також повноцінної участі у соціальному і економічному житті, шляхом розвитку системи надання соціальних, медичних, освітніх та інших послуг на рівні територіальних громад і надання необхідної підтримки їх сім’ям.

 

Стратегічні цілі, завдання, очікувані результати та показники

їх досягнення

Реалізація Стратегії передбачає докорінну реформу системи послуг для осіб з інвалідністю та осіб старшого віку, зокрема відхід від переважно інституційних форм їх надання, яку забезпечує мережа психоневрологічних та інших закладів інтернатного типу, і надання пріоритету забезпеченню незалежного життя та формування необхідних для цього умов, зокрема зі збереження звичних способу життя, умов проживання та соціального оточення, а також підтримкою сімей осіб з інвалідністю та осіб похилого віку.

 

Стратегічна ціль 1. Створення законодавчих та інституційних передумов для реалізації права осіб з інвалідністю та осіб похилого віку на незалежне життя у громадах

Передбачає створення умов для вирішення комплексу проблем (правових, економічних, житлових, інфраструктурних, а також упередження та дискримінації), які перешкоджають повній реалізації прав і незалежному життю осіб з інвалідністю та осіб похилого віку.^[25]

Досягнення цілі передбачається шляхом виконання таких завдань:

1.1. Визначити та проаналізувати наявні правові, економічні, житлові інфраструктурні проблеми та бар’єри, а також поширеність упередженого ставлення та дискримінації, що перешкоджають повній реалізації прав осіб з інвалідністю та осіб похилого віку на незалежне життя.

1.2. Створити інституційні механізми для впровадження цієї Стратегії із залученням всіх заінтересованих учасників.

1.3. Розробити та реалізувати комплекс заходів, зокрема зміни до законодавства, для усунення визначених проблем і бар’єрів, забезпечуючи відповідність міжнародним зобов’язанням України та стандартам ЄС.

1.4. Здійснити реформу інституту недієздатності та опіки шляхом запровадження моделі підтримки прийняття рішень.

1.5. Забезпечити надання послуг та підтримки особам з інвалідністю та особам похилого віку шляхом усунення бар'єрів  у реалізації ними своїх прав на повноцінну, самостійну, рівну з усіма життєдіяльність у всіх сферах їхнього життя. (перехід від “медичної моделі” до “моделі прав людини”).

Підвищити обізнаність громадськості про права осіб з інвалідністю та осіб похилого віку для сприяння формуванню більш інклюзивного суспільства.

1.7. Змінити існуючу систему фінансування послуг для осіб з інвалідністю та осіб похилого віку, щоб забезпечити реалізацію їх права на незалежне життя через фінансування фактичного надання послуг конкретній особі (а не інституції), зокрема із застосуванням принципу “гроші ходять за людиною”.

1.8. Формування доступних, надійних та релевантних даних щодо діяльності інтернатних закладів для прийняття управлінських рішень, що базуються на доказах.

 Результативним показником досягнення стратегічної цілі є:

Зміни в термінології (змінено термінологічний апарат у регулюванні і організації надання послуг для осіб з інвалідністю та літніх людей відповідно до стандартів ЄС і практики міжнародних гуманітарних організацій).

Удосконалення законодавства (внесено зміни до законодавства, що визначають механізми реалізації прав осіб з інвалідністю та осіб похилого віку відповідно до міжнародних зобов’язань України та стандартів ЄС).

Врахування позиції заінтересованих сторін під час реалізації Стратегії.

 

Стратегічна ціль 2.  Економічна інтеграція осіб з інвалідністю та осіб похилого віку

Спрямована на забезпечення повної інтеграції осіб з інвалідністю та осіб похилого віку у соціальне та економічне життя, зокрема повноцінній участі у житті суспільства, можливості здобути професію (в рамках професійного навчання або програм перекваліфікації) на власний вибір, реалізувати свої знання, здібності і навички на ринку праці або для започаткування власної справи.^[26]

Досягнення цілі передбачається шляхом виконання таких завдань:

2.1. Розробити та впроваджувати програми, які сприяють активній участі осіб з інвалідністю та осіб похилого віку в соціальному житті, включаючи доступ до освіти, можливостей працевлаштування (зокрема підтриманої зайнятості).

2.2. Удосконалити законодавство про зайнятість щодо статусу і гарантій для осіб з інвалідністю при працевлаштуванні.

2.3. Сприяти професійній підготовці та розвитку навичок, адаптованих до потреб осіб з інвалідністю та осіб похилого віку для підвищення їхньої конкурентоспроможності на ринку праці.

2.4. Здійснювати популяризацію інклюзивних практик найму та встановлювати  партнерства з бізнесом і неурядовими організаціями для створення робочих місць, адаптованих до потреб осіб з інвалідністю та осіб похилого віку.

2.5. Розробити та впроваджувати програми підтримки для осіб з інвалідністю та осіб похилого віку, які бажають започаткувати підприємницьку діяльність, включаючи навчання основам підприємництва, а також надання доступу до мікрокредитів і грантів.

2.6. Заохочувати розвиток соціальних підприємств, які надають послуги, що відповідають потребам осіб з інвалідністю та осіб похилого віку та/або забезпечують їх зайнятість.

Результативним показником досягнення стратегічної цілі є:

Зростання охоплення програмами (кількість осіб з інвалідністю та осіб похилого віку, які охоплені програмами професійної підготовки та розвитку навичок, зокрема з розподілом за статтю та іншими ознаками);

Зростання рівня працевлаштування (кількість осіб з інвалідністю та осіб похилого віку, яких працевлаштовано, включаючи програми підтриманої зайнятості та/або на соціальні підприємства, зокрема з розподілом за статтю та іншими ознаками);

Реалізація підприємницької ініціативи (кількість осіб з інвалідністю та осіб похилого віку, які започаткували і ведуть підприємницьку діяльність).

 

Стратегічна ціль 3. Розвиток системи соціальних та інших послуг в громадах для осіб з інвалідністю та осіб похилого віку, що сприятимуть їх незалежному життю у громаді та запобігатимуть інституціалізації догляду.

Забезпечить особам з інвалідністю та особам похилого віку право вільно обирати надавачів послуг відповідно до своїх потреб, можливостей та вподобань, а також мати доступ до необхідної підтримки і допомоги, включаючи медичну допомогу, як для себе, так і для своїх сімей.^[27]

Досягнення цілі передбачається шляхом виконання таких завдань:

3.1. Оцінити потреби осіб з інвалідністю та осіб похилого віку щодо видів соціальних та інших послуг, яких вони потребують для самостійного проживання, а також наявність та поширеність таких послуг у громадах.

3.2. Сприяти розвитку ринку надавачів послуг для осіб з інвалідністю та осіб похилого віку, заохочуючи участь у ньому неурядових організацій та приватного сектору шляхом створення прозорих законодавчих вимог та стабільних джерел фінансування.

3.3. Створити умови для розвитку соціальних послуг для осіб з інвалідністю та осіб похилого віку у громаді, зокрема, послуг підтриманого проживання, транзитних квартир, персонального асистента, соціального супроводу при працевлаштуванні та на робочому місці, денного догляду, транспортування (соціального таксі) тощо, що дозволить їм обирати надавачів послуг відповідно до своїх потреб і вподобань.

3.4. Створити фонд соціального житла та надійні механізми для розширення такого фонду як з державних та комунальних джерел, так і коштом приватних донацій.

3.5. Забезпечити розвиток персоналу, який надаватиме соціальні послуги, шляхом створення конкурентоспроможних умов праці, формування нормативних вимог до професій, пов'язаних із наданням соціальних послуг, створення системи безперервного навчання.

3.6. Удосконалити систему забезпечення осіб з інвалідністю та осіб похилого віку допоміжними засобами реабілітації та абілітації, зокрема підтримкою в оцінці житла та його пристосуванні для потреб людини.

3.7. Розвиток інформаційно-комунікаційних технологій для підтримки якнайдовшого незалежного проживання осіб похилого віку вдома.

3.8. Сприяти формуванню мережі закладів стаціонарного догляду за особами з інвалідністю та особами похилого віку згідно з сучасними стандартами і вимогами, заохочуючи до їх створення неурядові організація та приватний сектор.

3.9. Впровадити систему оцінювання послуг для забезпечення їх відповідності визначеним стандартам та вимогам ефективного задоволення індивідуальних потреб.

4.0. Здійснювати надання сім’ям осіб з інвалідністю та осіб похилого віку інформації та ресурсів про доступні варіанти догляду для підтримки усвідомленого прийняття рішень.

Результативним показником досягнення стратегічної цілі є:

Запровадження в громадах соціальних та інших послуг, які необхідні для забезпечення щоденного повноцінного життя осіб з інвалідністю та осіб похилого віку.

         Розвиток ринку надавачів послуг різних організаційно-правових форм та форм власності, зокрема тих, які необхідні особам з інвалідністю та особам похилого віку для незалежного життя у звичному середовищі.

         Покращення якості стаціонарного догляду та приведення процедури його надання у відповідність до міжнародних стандартів, (кількість надавачів послуги стаціонарного догляду, що відповідають сучасним стандартам і вимогам, зокрема недержавних надавачів послуг);

         Розширення програм підтримки для сімей (кількість програм підтримки для сімей, які здійснюють догляд осіб з інвалідністю та осіб похилого віку, що реалізуються на державному та місцевому рівні).

        

Стратегічна ціль 4. Безбар’єрність життя осіб з інвалідністю та осіб похилого віку

Спрямована на забезпечення безбар’єрного доступу осіб з інвалідністю та осіб похилого віку до необхідних їм послуг (освітніх, культурних, соціальних, правничих), а також медичної, соціальної та психологічної допомоги без вилучення із звичного для них соціального оточення і зміни звичного способу життя.^[28]

Досягнення цілі передбачається шляхом виконання таких завдань:

4.1. Забезпечити безбар’єрний доступ до необхідних послуг, таких як освітні, культурні, соціальні та правничі послуги, а також медичної, соціальної та психологічної допомоги.

4.2. Сприяти ініціативам органів місцевого самоврядування та неурядових організацій, які заохочують соціальну активність і залученість осіб з інвалідністю та осіб похилого віку до життя громади.

4.3. Сприяти участі осіб з інвалідністю та осіб похилого віку і їх представницьких організацій у формуванні політик і прийнятті рішень щодо реалізації їх прав, а також у моніторингу їх виконання на державному та місцевому рівнях.

4.4. Здійснювати постійний моніторинг та забезпечити контроль за наданням послуг для осіб з інвалідністю та осіб похилого віку для поліпшення якості на основі відгуків користувачів.

Результативним показником досягнення стратегічної цілі є:

Збільшення участі в ухваленні рішень (кількість рішень, які прийняті за участі осіб з інвалідністю та осіб похилого віку, включаючи їх представницькі організації);

Розширення програм підтримки (кількість програм органів місцевого самоврядування та ініціатив (проектів) неурядових організацій, які спрямовані на реалізацію прав осіб з інвалідністю та осіб похилого віку, зокрема у сільських громадах).

 

Стратегічна ціль 5. Зміна ставлення суспільства до осіб з інвалідністю та осіб похилого віку

Передбачає поширення у суспільстві, з особливою увагою до сільської місцевості, інформації про особливості інвалідності та вікових змін, викликаних старінням, що буде спрямовано на подолання стигматизації, формування толерантного ставлення суспільства до таких осіб та прийняття їх як компонента людської різноманітності.

Досягнення цілі передбачається шляхом виконання таких завдань:

5.1. Забезпечити розробку та впровадження кампаній, які спрямовані на обізнаність суспільства про особливості інвалідності та вікових змін, пов’язаних зі старінням, а також важливість інклюзії.

5.2. Сприяти культурі толерантності та соціальної інклюзії засобами реалізації власних програм та підтримки ініціатив органів місцевого самоврядування і неурядових організацій, що заохочують взаємодію між різними соціальними групами.

5.3. Налагодити співпрацю з медіа для просування ідей інклюзії і толерантного ставлення до осіб з інвалідністю та осіб похилого віку, а також поваги до їх прав.

Результативним показником досягнення стратегічної цілі є:

Реалізовані інформаційні кампанії (кількість інформаційних кампаній, які спрямовані на обізнаність суспільства про особливості інвалідності та вікових змін, викликаних старінням, а також про важливість інклюзії, зокрема у сільській місцевості).

 

Стратегічна ціль 6. Реформування інтернатних закладів для осіб з інвалідністю та літніх людей

Передбачає трансформацію інтернатних установ, де проживають особи з інвалідністю та люди похилого віку. Передбачається поступове переміщення їхніх мешканців у громади, де створено індивідуальні альтернативні послуги для забезпечення можливості незалежного проживання, за умови, що це відповідає їхнім потребам і можливостям.

Досягнення цілі передбачається шляхом виконання таких завдань:

Завдання 6.1. Створення інструментів для проведення трансформації інтернатних закладів

Завдання 6.2. Проведення комплексного аудиту інтернатних закладів, оцінку потреб і можливостей підопічних, формування планів трансформації, що включатимуть індивідуальні плани для отримувачів послуг, плани для персоналу, а також інфраструктурні плани

Завдання 6.3 Розроблення механізмів невідкладної підтримки осіб похилого віку, осіб з інвалідністю, які бажають залишити  інтернатні заклади

 Результативним показником досягнення стратегічної цілі є:

Зменшення чисельності осіб, що проживають у інтернатних закладах

Розроблення планів трансформації інтернатних закладів для осіб з інвалідністю та осіб похилого віку протягом

Поетапна трансформація інтернатних закладів для осіб з інвалідністю та осіб похилого віку.

 

 

Етапи виконання завдань, спрямованих на досягнення визначених стратегічних цілей

Досягнення визначених цією Стратегією цілей передбачається здійснити у таких три етапи:

I етап (2025-2026 роки): передбачає аналіз передумов і причин, що перешкоджають повній реалізації прав осіб з інвалідністю та осіб похилого віку; розробку необхідних змін до законодавства; підготовку умов для зміни наявної системи фінансування послуг для осіб з інвалідністю та осіб похилого віку, щоб забезпечити реалізацію їх права на незалежне життя; підготовку та початок проведення інформаційних кампаній для підвищення обізнаності громадськості про права осіб з інвалідністю та осіб похилого віку для сприяння формуванню  інклюзивного суспільства.

II етап (2027-2030 роки): передбачає зміну існуючої системи фінансування послуг для осіб з інвалідністю та осіб похилого віку, щоб забезпечити реалізацію їх права на незалежне життя; розвиток ринку надавачів послуг для осіб з інвалідністю та осіб похилого віку, зокрема шляхом створення умов для залучення надавачів з числа неурядових організацій та суб’єктів господарювання приватного сектору; формування мережі закладів стаціонарного догляду відповідно до сучасних стандартів і вимог та оновлення системи оцінювання відповідності наданих послуг цим стандартам; підготовку (навчання / перенавчання) фахівців для надання послуг та підтримки особам з інвалідністю та особам похилого віку відповідно до їхніх індивідуальних потреб у громадах; продовження проведення інформаційних кампаній для підвищення обізнаності громадськості про права осіб з інвалідністю та осіб похилого віку.

III етап (2031-2034 роки): передбачає розробку та реалізацію комплексу заходів, спрямованих на забезпечення безбар’єрного доступу осіб з інвалідністю та осіб похилого віку до необхідних їм послуг (освітніх, культурних, соціальних, правничих), а також медичної, соціальної та психологічної допомоги без вилучення із звичного для них соціального оточення і зміни звичного способу життя; розробку та реалізацію комплексу заходів, спрямованих на забезпечення повної інтеграції осіб з інвалідністю та осіб похилого віку у соціальне та економічне життя, зокрема повноцінній участі у житті суспільства, можливості здобути професію, реалізувати свої знання, здібності і навички на ринку праці; продовження проведення інформаційних кампаній для підвищення обізнаності громадськості про права осіб з інвалідністю та осіб похилого віку; оцінювання реалізації Стратегії.

Фінансове забезпечення реалізації Стратегії

Для досягнення стратегічних цілей Стратегії операційним планом заходів з її реалізації передбачаються конкретні завдання та заходи, відповідальні за їх виконання органи виконавчої влади, а також джерела та обсяги фінансування заходів відповідно до законодавства.

Фінансування реалізації цієї Стратегії здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, інших не заборонених законодавством джерел, а також коштів міжнародної гуманітарної і технічної допомоги.

Обсяг фінансових, матеріально-технічних і трудових ресурсів, необхідних для реалізації Стратегії, визначається щороку з урахуванням можливостей державного та місцевих бюджетів, інших джерел, не заборонених законодавством.

Держава вживатиме заходів до залучення інвестицій для реалізації Стратегії і забезпечуватиме моніторинг їх цільового використання.

 

Порядок проведення моніторингу, оцінки результатів реалізації Стратегії та звітування

Моніторинг реалізації цієї Стратегії проводиться щороку шляхом узагальнення інформації про результати здійснення заходів, визначених операційним планом заходів з реалізації Стратегії.

Мінсоцполітики узагальнює інформацію, подану міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, готує щорічний звіт про стан виконання операційного плану заходів з реалізації Стратегії, в якому порівнюються фактично досягнуті індикатори із запланованими, зазначаються (за наявності) проблемні питання, їх вплив на здійснення заходів та досягнення стратегічних цілей цієї Стратегії (з поясненням причин їх виникнення та зазначенням механізму вирішення), та подає його щороку до 1 квітня Кабінету Міністрів України, а також оприлюднює на своєму офіційному веб-сайті.

За результатами щорічного звіту про стан виконання операційного плану заходів з реалізації цієї Стратегії можуть бути сформовані пропозиції щодо внесення змін до Стратегії та операційного плану заходів з її реалізації.

__________________